Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я категорично хитнула головою і запропонувала:
— Давай почнемо з кінця нашої майбутньої розмови.
Я була певна, що він мене зрозуміє.
Зрозумів.
Покрутив у пальцях склянку з водою — в ній відобразилось одне його око. «Попроси поради у води?..»
Ну-ну, подумки підштрикнула я, не розчаровуй мене.
— Нещодавно я подумав, що Агасфер має зупинитися… — сказав він.
— Але тоді йому доведеться змінити своє ім’я, — посміхнулась я.
— Так. Змінити геть усе. І відбудувати все, що згоріло за його спиною. Все, чим він знехтував, пускаючись у путь.
— Чого тобі не вистачає?
— Я зрозумів це лише сьогодні. А точніше — почав розуміти п'ять днів тому, коли… — Він замовк. По його погляду я зрозуміла, що п'ять днів тому відбулося щось справді серйозне.
Я не розпитувала. Знала, що все одно дізнаюсь, якщо він захоче закінчити фразу.
— Ти кажеш — почати з кінця… Ми просидимо тут довго. Будемо говорити, слухати музику. Ми зрозуміємо, що… зроблені з одного тіста (я здригнулася) і що пора зупинитися. Ти скажеш приблизно таке: «Тут, у цій чужій країні, я прощаюся зі своїми ілюзіями. Я думала, що світ великий — а він виявився малим, я думала, що всі люди — різні, а вони — однакові. Я думала, що любов може бути вічною, а вона — тимчасова…». Я відповім: «Але так не можна жити!», «А я і не живу…» — скажеш ти.
У мене мурашки побігли по спині… Звідки, звідки він знає про все це? Адже він уперше взяв до рук цю скрипочку! І жодної фальшивої ноти! Треба перейняти її з його рук, не люблю, коли на мені грають! Особливо — так вдало і точно.
* * *
— І тоді… — сказала я, — ти скажеш, що полюбив мене, щойно побачив.
— Саме так я скажу! А ще я витягну з кишені ось цю коробочку. — Він справді зробив цей жест, і перед моїми очима виникла синя оксамитова скринька. — Я відкрию її (жест), і ти побачиш діамантову обручку…
— … і запропонуєш мені залишитися з тобою…
— Так. Але перед тим ми вийдемо на міст, і я почекаю, поки ти кинеш її через плече у воду і будеш дивитися мені в обличчя: чи не здригнеться на ньому хоч один мускул.
Що він говорить?! Звідки, звідки знає? Кому я розповідала цю нісенітницю?! Я що, сплю?.. Мене дійсно не цікавила ця оксамитова скринька.
— А потім ти скажеш, що у тебе є ось такий дім, — я хитнула головою на біленьку «хатку Барбі», що стояла на протилежному від ресторанчика боці. На її порозі якраз сиділа пара похилого віку у високих плетених фотелях, поставлених по обох боках від вхідних дверей. Він гортав газету, вона плела.
Джон хитро посміхнувся. Я відповіла посмішкою:
— Щось не так?
— Так, але не зовсім…
— О! Невже це вілла на березі океану? І — білий лімузин? І щорічна рента в п’ять мільйонів баксів?
Ми зареготали, як скажені.
— Я знаю, що тебе це не обходить, — нарешті вимовив він. — Не той гачок, на який тебе можна підчепити…
— А який же — той? — промовила я, з цікавістю міркуючи про те, що ж він може запропонувати.
Він мовчав надто довго. А потім уважно подивився і сказав три простих слова:
— Любов. Вірність. Віра.
По спині знову побігли мурашки…
* * *
Я хитнула головою, скидаючи з себе мару. Занадто далеко ми зайшли. Нас обох трусило.
— Гаразд, — сказала я. — Ми почали з кінця. А тепер повернемось до початку. Так безпечніше прийти до рішення. Чому ти припхався на цю ферму?
— Я давно знаю Джейка. Він написав, що у них — чергове збіговисько, і я приїхав. Усе просто.
Так, усе було надто просто. Крім того, що я вже встигла почути.
— Звідки ти знав, що діяти треба саме так? — запитала, дивлячись у його очі. Помітила, що він завагався і на якусь мить у глибині зіниці виникла крижинка маленької брехні. Точніше — зародок вагання: сказати чи не сказати…
— Мати… — коротко вимовив він, ніби підписуючи собі вирок.
Все зійшлося і стало на свої місця. Швидко-швидко згорнулася книжка, розсипалися пазли, склалися в штабелі білі стіни лялькових будиночків, килимком згорнулася трава. Світ став білим. Я знову стояла на одній нозі на маленькому кольоровому клаптику. Як і раніше.
* * *
Місіс Макдін добре вивчила мене за ті три дні. Мені здавалося, що я слухаю її, а насправді — вона дослухалася до мене. Ось звідки цей погляд — відсторонений і водночас надто уважний, ніби вона заглядає за межі райдужної оболонки — всередину: в мозок, у душу. Кудись далі, можливо, в колодязь своєї молодості — крізь мене.
— Вона чудова жінка, — сказала я, ледь ворушачи крижаним язиком. — Я рада, що ми познайомились. Вона дуже тебе любить…
— Любила… — поправив він, так само ледь розліплюючи губи. — Вона померла п’ять днів тому. Дочекалась мене. Розповіла про тебе, змусила шукати. І відійшла спокійна…
— Отже, вілла на березі, рента і білий лімузин… — пробурмотіла, — це все не жарти…
— Я запропонував інше, — нагадав він ображеним тоном.
— Але ж я сказала про це!!!
Мені було насправді боляче, так, ніби мені із зубів одночасно викручували голкою всі нерви без наркозу.
— Невже це унеможливлює решту?!!
У цю мить небесні сили так само працювали над його зубами…
— Я розумію… — після паузи сказав він. — Тобі це здається брутальним…
Я так і знав. Мати казала, що ти — надзвичайна… До речі, ти дуже на неї схожа… Вона вважала мене втраченим, вар’ятом. Але ми з нею були однакові і завжди відчували одне одного. Вона знала, що мені потрібно. І завжди мала рацію. Вона сподівалася…
Я дивилася на нього вже здалеку. На перший плаский погляд усе було і справді брутально просто: мати пригледіла невістку…
Але було ще щось, що не давало мені змоги лишитися на березі океану, на віллі з італійськими фонтанами та меблями котрогось із Людовиків.
Він не міг цього збагнути.
І мені довелося виставити купу безглуздих умов…
А потім ми замовкли. Сіли в авто. Він опустив верх. Вітер більше не лоскотав моїм волоссям його чола. За півгодини ми зупинилися біля мого готелю. На ранок у мене виліт до Чикаго.
Він мовчав. І це було добре.
«Якщо ти передумаєш…» — сказали його очі, і він поквапився відвести погляд. «Гаразд… — мовчки відповіла я. — Я знатиму, що…»
* * *
(хотіла щось записати… щось важливе… або — неважливе…
