Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Ірен Роздобудько

Одного разу…

Передмова

Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько

Найближчі друзі називають її Роздобудею, а комп’ютер весь чаc виправляє її прізвище на РОЗДОБУДЬМО. Вона ненавидить снобістські бутики й може дозволити собі одягатися на якомусь дешевому базарчику на Троєщині (Київ) або в Куала-Лумпурі (Малайзія). Часом вона з’являється на літературних тусівках у дуже крислатому чорному капелюсі, купленому після страшенних вагань у Варшаві на вул. Маршалковській.

Років десять тому Ірен Роздобудько, а йдеться саме про неї, влаштовувала всіх. Суворі літературні метри поблажливо усміхалися до неї, плескали по плечу й бурмотіли: «Так-так, я переглядав (переглядала) твій детективчик. Ну що ж, цілком пристойно. Не гірше, як у Марініної…»

Але мила й абсолютно передбачувана початківка раптом почала нахабно виламуватися з цієї детективної ніші й писати нестримно, шалено й дуже багато! Вона майстерно закручувала сюжет і раптом серед любовно-детективних пригод читач натрапляв на дуже пронизливі, часом жорсткі та жорстокі речі. І написано це було з таким болем, щирістю й відвертістю, що хотілося захистити цю невідому жінку з дивовижним ім’ям і ще дивовижнішим прізвищем: ІРЕН РОЗДОБУДЬКО.

Літературні метри спершу здивувалися, а потім обурилися. Їхні закиди нагадували вигуки добропорядних комах, адресовані сердешній Дюймовочці: «У неї навіть немає вусиків! У неї навіть є талія!!!»

Але відсутність вусиків, необхідних кожній пристойній українській прозайці (Вона не пише про злягання на загидженому підвіконні обпльованого під’їзду! Вона не описує у конкретних подробицях геть усі органи партнерів і навіть не вживає такого любого кожній фемінізованій та гендернутій українській літераторці слова, як проміскуїтет!!!), – чомусь це не заважає ІР збирати повні зали читачів, які цитують напам’ять уривки з її романів і просять пояснити, що означає картина Клімта, яка висить у готельному номері її героїні.

Вона дуже хвилюється на цих зустрічах із читачами й чесно намагається пояснити, чому почала писати, чому пише саме про це і саме так. Часом у неї зривається голос і тоді ті, хто зібрався, бояться, що вона, як тендітний метелик, може обпалити крильця й упасти в полум’я свічки.

Я дуже не хочу аналізувати книжки Ірен – це все одно, що стерти блискучий різнобарвний пилок із крилець метелика, який після цього не зможе літати. Натомість, думаючи про Іренчині книжки, я згадую, що сказав один дуже гарний письменник, і мені здається, що він сказав це саме про неї: «Для того щоб стати письменником, треба мати наївність і безпосередність, а головне – особливий талант, надчутливість до всього, що відбувається навколо тебе».

А ще треба сприймати життя оголеними нервами, і божевільно, щоденно працювати. І тоді поступово зітреться грань між реальним і вигаданим, тоді у сни почнуть приходити герої ще не написаних романів, тоді з’явиться нестерпна легкість буття. Та нестерпна легкість, якою просякнуті всі романи непередбачуваної письменниці, яка не боїться бути щирою і не вкладається в прокрустову люльку суч-укр-літпроцесу.

Леся ВОРОНИНА,

письменниця

Творчість крізь призму душі та серця…

Я хочу, щоб люди змінювалися всередині!

Ірен Роздобудько

Однією з найяскравіших сторінок сучасної літератури є творчість Ірен Роздобудько: української письменниці й журналістки, майстрині сценарної фільмографії та переможниці багатьох літературних конкурсів. У її творчому доробку поетичні збірки: «Штрих на чорній цераті», «Ангели на дротах»; дитячі твори: «Пригоди на невідомому острові», «Свист крізь дірку в зубах», «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна», «Коли оживають ляльки»; художня проза: «Пастка для жар-птиці», «Ранковий прибиральник», «Шості двері», «Ґудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних для життя», «Зів’ялі квіти викидають», «Останній діамант міледі», «Амулет Паскаля», «Оленіум», «Ескорт у смерть», «Дві хвилини правди», «Все, що я хотіла сьогодні», «Гра в пацьорки», «Перейти темряву», «Мандрівки без сенсу і моралі», «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», «Зроби це ніжно», «ЛСД. Ліцей слухняних дружин»…

Цей чималий перелік художніх творів, безсумнівно, говорить про багатогранність таланту письменниці й засвідчує неабиякий її мистецький внесок до скарбниці сучасної української літератури. Ірен Роздобудько пише про людей і для людей, тому кожна книга авторки наскрізь пронизана життєвим сенсом та мораллю. Її твори – це своєрідний колаж, оригінальне поєднання цікавих тематичних ракурсів та різних жанрово-стильових характеристик, символічних образів та глибоких підтекстів.

Наталія ГАЛУШКА,

аспірантка кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Одного разу…

Друга спроба

Ця книжка багато років тому починалася так:

«…все набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перераховувати всіляку гидоту. І навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет.

Спадає на думку ранній віршик Володимира Цибулька:

Все хєрня, казали тато,

Тільки бджоли – вєщ!

Але якщо розібратися,

То й бджоли – хєрня…»

Це був час… наплічників, маршруток і потягів – років десять (ба, більше!) тому. Щасливого, майже «космічного», перебування наодинці з собою. І все дійсно здавалося несуттєвим. І бджоли також.

Тепер я б розпочала цю книжку інакше.

І, звісно ж, прибрала б із неї слово «хєрня». Адже одного разу, коли вона вже гуляла по читачах, одна поважна жінка звинуватила мене в надмірному вживанні ненормативної лексики. Але, як сказав герой одного комедійного фільму, коли тобі на ногу падає цеглина, ти навряд чи станеш підшуковувати слово для вигуку. Хоча чому б і ні? Я думаю, що можна було б подякувати Богу, що вона, ця цеглина, не впала на ногу якій-небудь бабці чи дитині. Краще – мені. І це теж із розряду того, що я називаю ПЕРЕФОРМУЛЮВАННЯМ.

Тепер, після 2006-го року, коли ця книжка була написана, я хочу переформулювати і її.

Тому що, перечитавши, подумала, що вона надто егоцентрична і подекуди – надто зухвала. Тому що зрозуміла: писати щось «про себе» набагато складніше, ніж затулятися «ліричним героєм», котрий може говорити, думати й діяти як заманеться, а така спроба означає межувати з самогубством…

Тому що життя, як це не дивно, не зупинилося і пішло далі – і, можна навіть сказати, покотилося – у той бік і на той берег, про який я навіть гадки не мала.

Тому що точно знаю: те «переформулювання» віджило свій термін у тому вигляді, у якому існувало. Життя написало свої додатки, внесло купу коректив – часом таких дивовижних, що я знову і знову впевнююсь (і намагаюсь запевнити