Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Так 150 людей лишилися на вулиці. Для кожного це означало, що нині він має… 149 конкурентів, котрі кинуться по всіх редакціях міста в пошуках роботи.
…починалося неймовірно спекотне літо. У чоловіка була зламана нога – одночасно в двох місцях, доньку треба було вивозити кудись на відпочинок, а я сиділа вдома й вирішувала питання: що робити? Тоді я ще гадки не мала про розсилку «резюме», як це робили інші нормальні люди. Дві-три статті я продала в якусь газетку. Отримала по 15 гривень…
(Розповідь про те, як я два тижні слухняно ходила на телебачення – варто пропустити. Мені нудно писати про це. Там я побачила справжніх небожителів, отруєних червоним оком камери. Відтоді люблю і шаную тих, хто не піддався гіпнозу масової любові, яка минає, щойно тебе виганяють з ефіру. Таких багато. Можливо, пізніше вони з’являться в моїх розповідях… Одне слово, я побачила там дикий бедлам із вічним запитанням: «Що знімаємо сьогодні ввечері?» Швидше за все, я потрапила «не туди», не в ту команду… Попри це, все пов’язане із візуалізацією думок приваблює мене й досі.)
…одного разу я практично впала у відчай, тобто розслабилась і плюнула на небожителів з височезної споруди телецентру, що в народі зветься олівцем і, як каже моя подруга, дитяча письменниця Леся Воронина, «відпустила ситуацію». Як тільки це сталося – у квартирі пролунав дзвінок.
Явище доволі типове: щойно ти припиняєш борсатися, метушитися, битися головою об стіну, одне слово – здіймати хвилю, як течія виносить тебе на берег. Це просто закон природи.
Мені зателефонували з того самого журналу «Н».
– Як ваші справи? Ви ще не знайшли роботу? – запитали мене (чутки про розвал «ВВ» стали в місті притчею во язицех).
– Поки що думаю, обираю… – гордовито відповіла я, потираючи лоба, яким нещодавно стукала об стіну.
– Тоді ми готові зробити вам пропозицію, від якої ви не зможете відмовитись!
Ця фраза пролунала, як у кіно. До речі, це благодатна фраза: її приємно вимовляти і приємно чути. Вона сповнена респектабельності й упевненості. Її не виголошують, пропонуючи мити під’їзди…
Так я потрапила з розбитого човна – на бал. Мені запропонували очолити відділ.
Головний редактор та її заступниця Іра розгорнули переді мною журнал, немов кольорову абетку перед Буратіно:
– Ваша тематика займає 90 сторінок.
(«Нєхіло!» – подумала я.)
– Крім виконання обов’язків заввідділу, ви маєте писати чотири великі статті щомісяця.
(«Ну, після розвороту на тиждень – це дрібниці!» – подумала я.)
– Зможете?
Тінь мого лагідного шефа на мить виринула за їхніми плечима. Він усміхнувся і запитав: «Зможеш? На вчора?»
– Звісно, – сказала я.
Тінь розвіялася, але в повітрі залишилася посмішка – посмішка Чеширського кота…
…дізнавшись, що мене взяли в «Н», моя подруга була в захваті, а після радісних вигуків, серйозно промовила:
– Тепер тобі потрібна норкова шуба…
– ???? – вражено вирячилась я на неї.
– Авжеж! Ти тільки поглянь, які обкладинки! Ти маєш шануватися!
– Я не люблю, коли вбивають маленьких беззахисних норок, – сказала я. – Але… але якщо так треба, я це зроблю. Долаючи огиду.
Між іншим, цю огиду я долаю й досі, а «мої» норки все ще бігають засніженими північними рівнинами…
Інші міфи про «красиве глянсове життя» розвіялися так само швидко.
Адже я завжди думала, що:
– у редакціях жіночих глянцевих журналів – суцільні інтриги, соплі-воплі й бабське кодло, яке з ранку до ночі полірує нігті, потім вибирає нові сукні, туфлі та косметику, а ввечері жере ананаси та рябчиків, не вилізаючи з джакузі…
– усі призи (від авто до кавоварок) – «липові», і отримують їх самі працівники редакції або їхні родичі…
– всі їздять на «мерсах», постійно змінюють коханців і обідають у дорогих ресторанах…
І таке інше…
Все це не так. Принаймні я такого не бачила.
А головне, згодом я почала отримувати тисячі листів, що починалися словами: «Дорога Іренко!»
Тепер я впевнена: у кожному місті, містечку чи селищі України є хоча б одна жінка, в якої я можу переночувати.
Хіба цього мало?…
…зараз я хочу зізнатися: ці сторінки про «глянсовий світ» – дійсно не з «цієї опери». Зовсім, зовсім не з цієї. Але я мусила втулити їх саме сюди. Зняти питання, як потрапляють «з розбитого човна на бал».
А тепер почнімо так…
Хто такий шпрехшталмейстер
…одного разу, на початку жовтня 1982 року, я сиділа в однокімнатній квартирці, де ми мешкали з мамою, і думала, що життя закінчилося.
Загалом, таке бувало часто: осінь, дощ (який я, взагалі-то, люблю) і черговий раз відчуття, що життя закінчилося. Саме цієї миті пролунав дзвінок. «Ви не хочете попрацювати в цирку?» – вимовив голос на іншому кінці дроту.
Це був дзвінок з іншої планети, з іншої цивілізації. Я подумала, що це жарт чи знущання, і хотіла покласти слухавку.
Але голос пояснив, що мене обрали для цієї важливої місії тому, що членам журі сподобалося, як я читала вірші на обласному конкурсі читців. Це була повна фантасмагорія, адже вірш, який я дійсно там прочитала, був «Реквієм» Ахматової. Чому члени журі (а в його складі чомусь опинився директор цирку!) вирішили, що я здатна відкривати циркову програму в ролі шпрехшталмейстера, досі залишається загадкою.
Звісно, я відповіла «так» і знову захотіла жити.
Щоправда, я вагалася, адже знала, що «шпрехшталмейстер» – це такий собі німець із вусами, у чорному сурдуті з білою маніжкою. Я зовсім не була схожа на такого шпрехшталмейстера!
Проте в цирку мені видали прозору сукню, пакет блискіток і аркуші з надрукованими віршами. Блискітки я мала пришити на сукню, вірші (жахливі, жахливі!) – вивчити напам’ять. На все це мені дали один день. Блискітки я пришивала вночі, дурні вірші зазубрила одразу і вранці пішла на репетицію. Режисер цирку був маленький і миршавий. Він завів мене до кабінету, де сидів товстий клоун (клоунським у нього був лише великий ніс із пап’є-маше, а одягнений він був цілком нормально – у светр та джинси), і одразу дістав третю чарку для коньяку. «Для куражу!» – пояснив він.
Я випила й одразу відчула, що потрапила в інший світ, в інший вимір, на іншу планету, в іншу цивілізацію і все, що відтепер діється за вікном, не має жодного значення. Нехай щезнуть тролейбуси разом із контролерами, телетайпи з телетайпістками, двірники з мітлами, вчительки з указками, міліціонери з відділками міліції, заводи й фабрики, залізниці, кінотеатри, туалети, телефонні буди… Все це не мало жодного стосунку до цієї планети.
У
