Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Але це не підручник і я забалакалась…
Отже, так випадково все й почалося.
З «Ґудзика» – односерійного телевізійного фільму або, як це зараз називається, «мувіку» – режисера Володимира Тихого.
Але потрапити на знімальний майданчик, відверто кажучи, я не мріяла й не просилася. Мовляв, «мавр зробив свою справу – мавр мусить піти».
Але напередодні зйомок – одного разу – мені зателефонував Володя Тихий:
– Хочеш знятися в кіно?
Це було те запитання, на яке я чекала з семи років, блукаючи в пошуках режисера вулицями Донецька!
– А що для того потрібно? – обережно запитала я.
– Вечірня сукня. Зачіска. Завтра о п’ятій зйомка.
– А що маю робити?
– Будеш хазяйкою картинної галереї. У тебе буде одна проходка… Словом, на місці розберемось. Але вечірня сукня має бути!
Я полізла до шафи.
І з жахом зрозуміла, що зараз – пізній вечір, зйомка завтра, а сукні в мене як не було, так і немає! Є білий брючний костюм-трійка, є якісь блузки-спіднички, а от справжньої вечірньої сукні, на свій сором, не маю. І навіть не уявляю, як вона може виглядати. Довга чи коротка? З мереживом? З криноліном три метри в радіусі? З великим декольте чи шнурованим корсажем? З пухнастим боа? Чи універсальна «маленька чорна сукня» в стилі Коко Шанель?
Я напружувала пам’ять і переймалась діалогом «мимри» (А. Фрейндліх) з секретаркою (Л. Ахеджакова) зі «Службового роману»: «Що зараз носять? – Клубний піджак? – Це щоб ходити до палацу культури? – Туди теж можна!»
Зрозумівши, що зі своєї шафи нічого путнього не нарию, вранці я помчала до підземного переходу на метро «Контрактова» – туди, де за вітринами бутиків колись бачила виставку вечірнього вбрання.
Привітна продавщиця наміряла на мене з десяток різного кольорового ганчір’я, і я впала у відчай. Як на гріх, жодна сукня не мені «не сиділа» і видавалася надто помпезною. От якби можна було в джинсах…
Час минав і наближався до призначеного. Тоді, в останньому пориві відчаю, я зізналася про зйомку і навіть про те, що я сама є автором сценарію і тепер буду, як «чоботар без чобіт»! Попелюшкою на чужому бенкеті.
І тоді трапилось диво (через яке я зрозуміла, що завжди і всім краще казати правду) – продавщиця сказала, що вчора ввечері одна подружня пара відклала для себе чудову вечірню сукню й обіцяла прийти по неї сьогодні… І вона могла б… Ну, звісно, буде «шкандаль»… Але, якщо вже вам… для кіно… то…
І вона полізла до шафи.
І дістала звідти довгу сіру атласну сукню, вкриту чорним гіпюровим мереживом. Вона, єдина з усього переміряного мотлоху, «сіла» ідеально.
Звісно, блискавично заплативши – «решти не треба!» – я швиденько ретирувалась із крамниці, аби туди не завітала вчорашня подружня пара. Хтось лишився без сукні.
А хтось напряму пішов… зніматися в кіно! Щоправда, щоб нормально дійти до місця зйомок – до галереї, мусила підсмикнути сукню аж до шиї і йти було досить незручно. Але хіба це може порівнятися зі здійсненням мрії?
Навіть якщо це здійснення відбулося через… тридцять п’ять років!
Біля приватної картинної галереї вже купчилося багато народу, стояли велетенські «кари» з лейблами кіностудії, розгорталася освітлювальна техніка, ходили одягнуті у вечірнє вбрання статисти, зграйкою стояли актори – виконавці головних ролей. Один із них навіть привітався зі мною, що було доволі приємно…
Мій погляд привабила дивна жіночка, котра тримала на руках і час від часу спускала побігати по підлозі галереї маленьку чорну свиню – «корейську піґґі». Біля свинки збиралися цікаві, весь час підгодовували її чипсами, від чого нещасне і перелякане створіння частенько псувало ідеально чисті мармурові плитки підлоги. Справжня власниця галереї, роль якої я мусила зіграти, нервувала і змушувала прибиральниць ходити за свинкою з лопаткою та відром. Від чого нервувала свинка.
Я здивувалась – у сценарії ніякої «піґґі» не було!
Більше того, виявилось, що ця свиня призначена саме… для мене! Задум режисера був таким: власниця галереї (тобто я) приїжджає на відкриття виставки в розкішному авто і виходить з нього, тримаючи на червоному повідку модну у світських тусовках чорну «піґґі»!
Чудово. Свиня так свиня, вирішила я. І почала розпитувати хазяйку свині, де вона взяла це чудове створіння. Та сказала, що створіння звуть Федором, і що вона торгує живністю на пташиному ринку, де її і знайшли організатори зйомок.
А знімати Федора в кіно вона згодилась через те, що, можливо, тоді його швидше й дорожче куплять. Адже в жінки вдома є ще дві вівчарки. І з певного часу вони почали облизуватись, поглядаючи в бік Федора, який почав набирати вагу й виглядав досить апетитно…
Одне слово, поки освітлювачі та звукорежисери виставляли свою техніку, а водій підганяв до входу «мій» «мерседес», я почала приручати Федора.
Час ішов. Вечоріло й сутеніло. Коли режисер нарешті скомандував: «Знімаємо!», було вже темно. Федора потягли на вулицю.
Він почав страшенно верещати.
– Свиню ріжуть! – почулися звідусіль обурені крики захисників природи.
З вікон висунулись цікаві мешканці довколишніх будинків. Хтось пригрозив викликати міліцію, мовляв, життя немає через цих клятих кіношників!
Мені довелося взяти Федора за повідок і силоміць втягнути до салону авто.
Він заверещав ще дужче. «Нічого, – бадьоро сказав звукорежисер, – цього чутно не буде!»
Режисер дав команду: «Мотор!»
Елегантним рухом я відчинила дверцята автівки.
Згадавши, як це роблять кінозірки, звісила одну ногу і збиралася вже звісити й другу, як по них важкою артилерією пронісся переляканий софітами Федір.
А зачувши стрекотіння камери, кинувся назад до салону. Довелося силоміць витягати його звідти. Сердешний «піґґі» висів на червоному повідку, мов на шибениці. Це явно не було схоже на той королівський вихід, який замислив режисер.
Зрештою, мені дали до рук порожній поводок і на вході я зімітувала, що веду на ньому розкішне модне «тусовочне» порося.
Ця одна «проходка», яка в кіно пролітає миттєво, знімалася майже чотири години. Вигуки, про які я мріяла з дитинства: «Мотор – камера!» занурювали мене у відчай. На двадцятому дублі порвався босоніжок і я почала припадати на одну ногу, зачіска розсипалася, кілька разів я наступила на довгу сукню і ледь не впала, чоло пробивав піт від яскравого і гарячого світла софітів, потекла туш з очей і… саме на цьому дублі режисер гукнув: «Стоп – знято!» А я зрозуміла, що погарячкувала з дитячою мрією і віднині волію бути по той бік камери.
Проте «бойове хрещення» було отримано і я з повним правом підійшла до зграйки артистів.
Вони здавалися мені
