Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Тоді я не знала, що так її дражнили в селі Чернухи, де вона жила зі своєю матір’ю. Бігли за нею вулицею і кричали: «Байстрючка! Байстрючка!»
Справа в тому, що мати моєї бабусі була дуже вродливою, хоча й простою сільською жінкою. У неї закохався сам пан фельдшер (десь у нас зберігається єдине фото, на якому він – у білому капелюсі, з палицею, у смугастих штанах та черевиках-штиблетах). Від того короткочасного кохання (ох, якби дізнатися про все це докладно – але вже немає в кого запитати!) і народилася моя бабуся. Фельдшер, звісно, поїхав, а жінка народила дівчинку. І її одразу почали дражнити. Особливо жорстоко – після ранньої смерті матері.
Працювала «в наймах», шила собі спідниці з подарованих скатертин. Які ж тут книги?
Але, певно, потяг до краси – вроджене почуття. На фотографіях 20-30-х років моя бабуся виглядає вишуканою красунею. А коли ми з мамою питали, звідки в неї такий комірець чи така блузка, вона відповідала: «Це я пошила з тканини, яку нам видавали на… прапори». Або: «Це – з наволочки…»
Пізніше, вже маючи двох дітей, ставши вчителькою і дружиною інженера-електрика, бабуся замовляла собі сукні в кравчині. Досі зберігається одна з них – з бордової вовни, з оксамитовими квітами на рукавах. Це вбрання бабуся пошила спеціально для поїздки до дідуся – до Пекіна.
Ця бабусина сукня – фундаментальна, у ній, певно, можна було б грати царицю. Вона хотіла вразити дідуся, котрий давно її не бачив. Але його реакція була несподіваною, схожою на шок. Адже за час довгого відрядження дідусь звик бачити довкола себе крихітних китаянок у шароварах – тоді в Китаї так одягалися всі. Дідусь був дуже високий, і всі фотографії тих часів, на яких його оточують «китайські друзі», можна було б підписати «Ленін і діти» або «Слон і моськи».
Отже, бабуся Іра вийшла з потяга у вовняно-оксамитовій сукні, мов оперна співачка, мов цариця, мов хазяйка Мідної гори, і в дідуся очі полізли на лоба. «Ой, – розгублено сказав він. – Яка ти…» – і йому відібрало мову.
Бабуся довго допитувалась, що мав на увазі її чоловік, що кілька секунд стояв і розглядав її з роззявленим ротом. І нарешті почула: «Велика…»
Дідусь, певно, забув, як виглядають нормальні радянські жінки…
Не знаю, чому згадалося саме це. На жаль, я не дуже розпитувала їх про Китай. І взагалі – не дуже розпитувала про те, що тепер постає в мозку купою палаючих знаків запитання.
Хіба що пам’ятаю історію про те, як дідусь їв медузу. Це був прийом на честь здачі електростанції. Дідусь взяв до рук піалу з саке («Це така противна білувата рисова горілка», – пояснював він мені) і, не роздивляючись, тицьнув паличкою в шматок драглів.
А коли почав жувати, перекладач доповів йому, що це – медуза. Після чого дідусь миттю кинувся до туалету й більше до столу не підходив.
До речі, нещодавно зі мною відбулося щось подібне: в Малайзії, у китайському ресторані, я теж тицьнула паличкою в щось невідомо-драглисте, збігала до туалету і… згадала цю історію, котра розпочалася з «китайської бібліотеки», яка досі пожовтілими рядами стоїть у старих «родових» шафах зразка 50-х.
Якби не ця бібліотека, не знаю, чи вчасно прочитала б я «Трьох мушкетерів» і не вчасно – усього Золя…
По канату місячного світла
Я не збираюсь докладно змальовувати свій родовід, але ще кілька слів заради встановлення балансу – про інших бабусю і дідуся по батьковій лінії.
…Чомусь моє прізвище у сполученні з іменем постійно викликає цікавість і мене раз у раз запитують: «Це ваш псевдонім?» Довелося провести дослідження. І от що вдалося з’ясувати.
Якийсь мій предок служив у Запорізькому війську писарем (може, звідси мій потяг до писання?) і уславився тим, що вмів усе діставати (роздобувати) «з-під землі». Більше про нього нічого не відомо. Лишилося тільки прізвисько, яке стало прізвищем.
Спочатку воно мені дуже не подобалось. Адже в школі хлопці гукали: «Роздобудько – “жигулі”!» І я не розуміла, що це означає і до чого тут «жигулі»? Невже я схожа на автомобіль? І тільки згодом зрозуміла сенс цього вигуку: «Роздобудь-кА “жигулі”!» Тобто з мене вимагали авто. А кращих за «жигулі» легковиків тоді в пересічних громадян не бувало…
А ще збереглася одна легенда про те, «як Роздобудьки розбагатіли». Це сталося після скасування кріпацтва в селі Косарі. Щойно вийшов царський указ, як наступного ж дня селяни не вийшли на панщину, адже ненавиділи тирана-господаря. Кілька днів – удень і вночі – в стайнях ревіли недоєні корови. Не витримали цього коров’ячого страждання два брати, вигнали корів з панських стаєнь у поле і видоїли всіх просто на землю. За це пан, котрий за ці дні ледве не збожеволів, подарував їм хутір. Цікаво було б дізнатися, де він зараз.
А ще є зовсім детективна історія, яку пошепки переповідали з роду в рід.
В одного з пращурів якимось чином опинився горщик із золотими монетами. Звісно, мені б хотілося думати, що цей пращур був «благородним розбійником», таким собі місцевим Робін Гудом. Цей горщик бачив слуга всього один раз пізно вночі. Він зайшов до господаря в кімнату тієї миті, коли той тримав скарб у руках, намагаючись сховати його в отвір у стіні…
А на ранок прапрадіда було вбито, скарб зник. Лиховісність цієї історії полягає і в тому, що, як переповідає родинна легенда, впродовж багатьох років з підлоги не могли змити криваву пляму. Деревину багато разів фарбували, шкребли ножем, але щоранку пляма з’являлася знову і знову…
Є ще одна історія, яка мені подобається найбільше, бо вона пов’язана з коханням. Один із пращурів любив мандрувати. Кажуть, що він був чумаком і возив на продаж сіль. Одного разу він опинився в Естонії і привіз звідти гарну білявку, одружився з нею та осів у селі. Білявок там бачили вперше, адже всі жінки були «класичними українками»: карі очі, чорні брови. Звісно, що всі чоловіки села почали задивлятися на блакитнооку красуню. І, ясна річ, усі жінки її зненавиділи. Коли ця моя прапрапрабабуся виходила на вулицю, їй услід гукали: «Бісова естонка!»
Що було далі – невідомо. Але я добре уявляю, як їй жилося такою «білою вороною». Певно, якась крапля естонської крові в
