Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Якось мене вразила фраза Гемінґвея: «Я можу кинути все з високої кручі й піти, навіть не озираючись!» Її можна трактувати як завгодно. Навіть як жорстокість. Але це не так… Жорстокість – стояти на краю, лякати близьких, що от-от зробиш крок, і тримати за руку іншого. Парадокс у тому, що той інший зробить крок першим…

Це і є несправедливість.

…усередині кожної людини є потаємна пружинка. Вона реагує на різні – для кожного свої – прояви життя. Моя «пружинка» реагувала й вистрілювала, коли я стикалася з несправедливістю. Я могла стерпіти все що завгодно, але приборкати саме цю пружинку було понад мої сили. Вона випростовувалася сама по собі – і її не міг стримати жоден здоровий глузд.

…одного разу у дворі ми (діти з одного будинку), стояли колом, усередині якого здоровезний чужий хлопець (йому було років 14, нам – по 6) бив нашого ровесника. Це було магічне дійство, схоже на середньовічне публічне четвертування – нас паралізував страх і якась тваринна цікавість. Ми дивилися на розправу, і наші ноги немов налилися чавуном від того страху. Тоді вперше в мені розгорнулася ця пружинка. Якась сила понесла мене всередину кола і змусила битися, кусатися, дряпати пику тому здорованю. І мені було байдуже, вб’є він мене чи ні. Я про це не думала. Але тоді зробила дивне відкриття: коли ти починаєш ось так несамовито пручатися – найсильніший втрачає свою силу! Хлопець покинув бити малого і… пішов геть із нашого двору.

А та пружинка навіки оселилася в мені. Вона була некерована. Ось ще один приклад.

…одного разу я їла величезне яблуко. Процес тривав довго, адже яблуко було завбільшки з половину мого обличчя. Саме в цю мить до мене підійшов хлопець із сусіднього будинку й вирішив випробувати на мені брутальну лайку, яку щойно вивчив від старших. Він її вимовив. Моя рука із яблуком автоматично (пружинка спрацювала!) злетіла вгору – я вдарила його твердим яблуком в обличчя. На його носі та віях осіла яблучна м’якоть, з носа потекла кров.

Пружинка вмить стала на місце, а я подумала: «Мені кінець!» Але хлопець стояв і безтямно дивився на мене (а може, то був больовий шок?).

Я чекала на гідну відповідь і вже налаштувалася битися. Але нічого такого не відбулося. Він постояв мовчки й пішов. Я досі згадую про це яблуко, як про певну метафору. Потім, коли я стала дорослою, мені його не вистачало…

А пружинка працювала довго. І часом це виглядало доволі кумедно. Хоча я ніколи не боялася бути кумедною.

…одного разу вона розгорнулася в мені після партійних зборів, коли я працювала на заводі.

Тоді за якусь незначну помилку зняли з посади одного з наших колег по багатотиражній газеті. Я вже тоді була пофігісткою, і всі посади здавалися мені неважливими.

Але я забула про пружинку! Вона спрацювала якраз тієї миті, коли ми, як стадо баранів, понуро, ховаючи очі від колеги, йшли зі зборів довгим коридором. Я зупинилася і швидко пішла навспак. Як я вже пояснювала, це було вище за мої сили. Пружинка несподівано розвернула мене і змусила йти назад, до кабінету із написом «Партком». А потім сталося й зовсім безглузде.

Я зайшла до «найголовнішого ідеолога» нашої організації, він здивовано поглянув на мене крізь окуляри: «Щось іще?»

– Нічого, – сказала я. – Просто мені треба сказати: ви непорядна людина і вчинили непорядно!

Потім я розвернулася і пішла. Але мені необхідно було це вимовити!

І знову спрацювало відкриття: коли ти пручаєшся – найсильніший відступає. Ідеолог міг зробити все що завгодно! Але що можна зробити з людиною, якій все «по барабану»? А за звільнення я була б лише вдячна… Коли тобі нема чого втрачати, ти нічого не боїшся. Ти стаєш всемогутнім.

…мабуть, зараз я роблю багато відкриттів для своїх близьких, адже мене завжди вважали тихою і слухняною.

Хоча я завжди думала, що дорослі – дурні.

Я і зараз так думаю. І про себе в тому числі.

Дорослі – дурні. А їхні внутрішні пружинки з часом іржавіють і припиняють діяти. І кудись зникає з пам’яті золоте правило: коли ти пручаєшся – найсильніший відступає…

…якби в моєму писанні була хоч якась логіка, наступну оповідь я б назвала «Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися».

Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися

Забігаючи наперед, даю відповідь – ніяк.

Важливо лише визначити, чи насправді нездійсненне є таким вже нездійсненним?

У школі нам забивали голови цитатами з класиків. Раніше дівчата занотовували їх у свої щоденники: «Помри, але не давай поцілунку без кохання», або «Людина народжена для щастя, мов птах – для польоту».

А найбільше я ненавиджу ось це: «Незамінних не буває!»

Легко жити, якщо хтось уже вклав тобі в голову ці правила. Тоді можна жити, не думаючи про те, чого б ти ще хотів у цьому житті, і не ридати над тим, що чогось найважливішого не відбудеться.

Мене завжди приваблювали зовсім інші правила. Не те, щоб приваблювали – навмисне я їх не вишукувала та не запам’ятовувала. Скоріш за все, я просто жила всупереч усьому «правильному». Ну от, чому б не закарбувати собі на лобі цнотливий вислів Чернишевського про поцілунки чи не чекати на свій політ разом із Горьким? Чи не засуджувати того покидька, для якого «не буває незамінних»? Наскільки б простіше жилося!

Але все «зіпсував» Гемінґвей та решта його друзів – відвідувачів мистецької кав’ярні «Ротонда» в Парижі…

Одного разу старша сестра майбутнього письменника зайшла до нього в кімнату й ледь не впала від жаху: молодший брат пив вино! І знаєте, що він їй відповів? «Людина має обов’язково випробувати на собі все!» Тобто спробувати здійснити те, що іншим здається табу. І це стало моїм першим правилом.

Друге, трагічніше правило, альтернативне висловлюванню «буревісника революції», я затямила, прочитавши спогади дружини Мандельштама. Коли вони обірвані, гнані, голодні чекали на арешт, він сказав їй: «А чому ти вирішила, що обов’язково маєш бути щасливою?» Це – переформулювання того дурнувато-оптимістичного вислову про птаха і політ, задля якого він народжений. Ніхто не дає нам при народженні ніяких гарантій.

Так от,