Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Тут історія закінчувалася, адже «гарний принц» був мені зовсім не цікавий. І історія гальмувала, залишаючись без фіналу.
Іноді я таємно підгодовувала чорнобурку кашею зі свого столу – і через деякий час вона починала смердіти. І ніхто не міг здогадатися, звідки йде цей запах.
Потім мій «зачарований принц» перекочував з верха дивана донизу.
На підлогу. Сталося це непомітно і якось природно.
Певно, мама й бабуся вирішили, що так буде логічніше: хутро лізло, смерділо, морда витерлась, очка повідвалювались. І обскубана тушка набула вигляду моторошної лисячої мумії.
Крізь відрізок часу в кілька років бачу на підлозі перед диваном задублену, зачовгану ногами, облисілу й висохлу шкіру-дошку, котра давно втратила свою гнучкість, блиск і пухнастість. Дивно (і зараз – дивно!), як розкішний комір міг перетворитися на цю велетенську пласку сушену воблу, вкриту сірою лускою рідких ворсинок.
Ця жахлива мумія ще років зо п’ять мозолила очі наших гостей. Аж доки не зникла. Коли? Куди?
І чому мене хвилює саме це, якщо зникли за завісою часу набагато важливіші речі?
Скажімо, сама та квартира – з «Альпами» і «БАМом», із запахами гречаної каші та парфумів «Червона Москва».
Та й квартира тут ні до чого!
Це лише ковчег, «летючий голландець», на якому я досі іноді пливу посеред безсоння. Просто підіймаюсь на нього по канату місячного світла, бреду довгим коридором, штовхаю двері.
А за ними стоїть перед дзеркалом жінка в «а-бал-дєн-ному» пальті – синьому, «в талію», оповита блискучим хутром.
Вона мало чого знає про себе, крім того, що їй двадцять «з хвостиком», і вона повернулася з евакуації – з Казахстану, і у неї двоє маленьких дітей. І те, що пальто можна вигідно продати й купити два мішки картоплі або борошна…
Стоїть і дивиться на себе.
Крізь себе.
Крізь себе – на мене.
Крізь мене – кудись далеко-далеко, куди не можна дійти ногами.
А лише так: по канату місячного світла.
А ще так: читаючи чиюсь книгу, в якій раптом, несподівано, зненацька – до спазмів у горлі – випливає точнісінько таке пальто.
Ну, можливо, й не таке.
Але теж – розкішне…
Про слизьку трубу й сурму
…одного разу цілий зимовий день я просиділа на слизькій, укритій інеєм трубі, що була прокладена впоперек величезного каналізаційного рівчака! Моя подруга Олька запропонувала скоротити шлях і пройтись по тій трубі, щоб не обходити довгий рівчак. Я сміливо пішла першою і, досягнувши середини, раптом глянула вниз: із землі, глибоко внизу, стирчали металеві штирі. Я злякалась, сіла верхи на ту кляту трубу й одразу примерзла до неї вовняними штанами. Мужня Олька лишалася зі мною до глибокого вечора, умовляючи піднятися і продовжувати шлях.
Дорослі проходили повз нас і питали, що це ми там робимо і чи не потрібна допомога. На це ми гордо відповідали, що тренуємо волю. Дорослі із розумінням хитали головами й ішли далі у своїх справах.
– Може, збігати по брата? – з надією спитала Олька, коли день перетворився на пізній вечір, а я – на статую вершниці. Відверто кажучи, я дуже хотіла, щоб вона збігала за ким завгодно, але щоб це рішення залежало не від мене. Тому мені довелося гордо відповісти: «Ні! Я сама. Ось тільки трошки перепочину!» Ще не вистачало, щоб мене знімали з труби, мов кошеня.
– Мені пора вечеряти… – сумно повідомила Олька й пішла вздовж рівчака.
Я дивилась їй услід, і мені здавалося, що на землі, вкритій снігом, нікого не залишилось крім мене й труби, до якої я примерзла.
«А» і «Б» сиділи на трубі – «А» упало, «Б» пропало, хто лишився на трубі?
«На трубі лишилось “І”», – шепотіла я першу літеру свого імені, і це мене заспокоювало…
За кілька хвилин до рівчака підбігла моя бабуся: вірна Олька таки зайшла до неї і повідомила про мою халепу.
– Ну, і чого ти тут розсілася? – суворо запитала бабуся. – Ну ж бо, підводься!
Бабуся чудово знала, як треба діяти: не жаліти й не зойкати. Хоча, певна, глибоко в душі вона це саме й робила, як це робила б кожна бабуся на її місці.
– Сама залізла – сама і злазь! – наказала вона. – Тільки… не дивись униз!
І от, точно пам’ятаю: я почула звук сурми, він долинав із глибини мого єства.
Певно, це була та сама сурма, про яку ми читали в патріотичних книжках про піонерів-героїв. Я відклеїла рукавички від цупкого металу й поволі почала підніматися. Страх кудись зник. Я звелася на ноги і… легко перейшла ту кляту, срібну від снігу, пастку. Власне, нічого доленосного в тій пригоді не було – потім подібне траплялося безліч разів. Але точно пам’ятаю, як приємно було підійматися і як усередині сурмила та сурма.
Буває, буває таке: ти потрапляєш у тупу безвихідь, лякаєшся, блукаєш і застрягаєш у ній, як комаха в патоці. Поруч стоять друзі й спостерігають за тобою, співчувають і жаліють, доки в них вистачає терпіння. А потім ідуть у своїх справах. І ти лишаєшся сам – на всій землі, балансуючи на ось такій слизькій засніженій трубі. І відчайдушно починаєш себе жаліти. Доки хтось не скаже: «Підводься!» – просто й суворо.
Підводься і йди! Скільки разів я чула цей голос. Я чую його й зараз. Можливо, це голос моєї бабусі Раї. Отже, ще трохи – про неї. Адже про пальто я вже написала.
…бабуся Рая рано вийшла заміж, а у війну вже стала вдовою і більше ніколи не приймала пропозиції руки та серця. Хоча таких пропозицій було безліч. Вона, як і бабуся Іра, була красива і модна – теж шила собі одяг, викручувалася, як могла, виховуючи двох дітей (мого батька й тітоньку Неллі). До останнього подиху вона стежила за собою, завжди ходила на підборах і вчила мене фарбувати очі.
Це була жінка до кінчиків нігтів. Я досі пам’ятаю її руки, коли вона, вже непритомна, лежала на ліжку та механічними рухами перебирала край простирадла. Це були руки жінки – охайні, хоч і посічені працею й часом.
Після бабусі залишилися її щоденники, куди вона записувала все, що їй сподобалося у книжках. Багато сторінок цього щоденника присвячено діалогам з
