Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Вона була старша за мене на чотири роки, вже один раз провалилась на іспитах у «Карпенка-Карого» (Київський театральний інститут), а я щойно закінчила дев’ятий клас. Ми ходили до театрального гуртка. Звісно, я теж мріяла про «Карпенка-Карого» і знала всі монологи Марії Стюарт напам’ять (я і досі їх знаю!). Менш ніж на роль Марії Стюарт я не розраховувала! Хоча й здогадувалася: Джульєтту мені зіграти не дадуть. Адже полюбляла, читаючи в ліжку, наминати батон зі згущеним молоком… Тому, як можна здогадатися, на Джульєтту була не дуже схожа.

Коли нині хтось жалкує за тими часами, які потім назвали «застійними», я згадую повну безвихідь у провінційному містечку: батон зі згущонкою, вечори в ліжку, безкінечну платівку прибалтійської групи «Зодіак» – єдиний ковток свіжого повітря.

Все життя було запрограмоване аж до пенсії: робота-дім-заміжжя-побут. Відчуття, що тебе живцем поклали до труни, з якої не вибратись. А все, що ти маєш, – усередині тебе й ніколи не знайде ніякого виходу.

Ти знаєш, що НІКОЛИ не зможеш мандрувати й бачити світ, читати те, що ти хочеш читати, бачити тих, кого ти хочеш бачити, і, зрештою, довести, що ти – існуєш.

У такій ситуації, особливо, коли знаходишся в певному середовищі, є два виходи: бути, як усі, і прожити життя за схемою, яку тобі пропонують, або – зламати цю схему і… спитись десь у котельній під музику й тексти напівзабороненої «Машини часу».

Третій вихід був моїм «ноу-хау»: побудувати – і якнайшвидше! – світ у собі, змоделювати свої парижі та рими, свої єгипти й канари, замки й лабіринти, музеї і печери. Або хоча б… вивчити всі монологи Марії Стюарт.

Отже, до нас приїхав театр імені Марії Заньковецької (забігаючи наперед – дивовижна магія «машини часу»! – скажу, що з деякими акторами я згодом познайомилася на зовсім іншому рівні), і ми з Іркою почали бігати на вистави, мов скажені. А Ірка якимось чином познайомилася з Толіком. (О Боже, подумала я, написавши ці рядки, а чи не був це юний Анатолій Хостікоєв?!! Хоча навряд! Але пам’ятаю, що той Толік був таким самим фактурним.)

Ірка вмовила мене піти на побачення – на сходах театру. Мовляв, ми там усе розпитаємо: як вступати до театрального, які вимоги, що краще читати на вступних іспитах. Вона запевнила, що метри сцени згодилися нас «прослухати» але, можливо, доведеться піти кудись у затишне місце: до готелю.

Ми шалено готувалися до «прослуховування».

Але в призначений час до нас на сходи ніхто так і не вийшов. Гадаю, у тих акторів був величезний вибір. Вони поглянули на нас з-за рогу, побачили «контингент» і одразу зрозуміли, що ми дійсно гідні лише «на прослуховування»: Ірка носила окуляри «мінус п’ять» і мала ніс, як у Анни Ахматової, а біля неї стояла я – «Вінні-Пух» у яскраво-синій спідниці, яку сама собі пошила зі штапелю, котрий мама купила на штори.

Але треба було знати шалену Ірку!

Вона «діставала» Толіка доти, доки він таки вийшов на сходи і дав нам контрамарки. Ми сиділи не в залі, а десь під сценою і чомусь (зараз уже не пригадаю чому) на підлозі та всотували всіма фібрами душі виставу про Богдана Хмельницького. Я ридала. Вистава дійсно була чудова. А Ірка чекала на вихід Толіка, який, звісно, мав грати найголовнішу роль.

Нарешті, у кінці третього акту, його вивели попід руки двоє козаків, як полоненого-зрадника, він виголосив одну-єдину репліку, його скрутили й відвели за куліси.

Увечері ми таки дочекалися «побачення» – Толік вийшов на сходи.

Закурив і сказав нам таке: «Ти (він показав на Ірку), мабуть, не вступиш – у тебе надто специфічна зовнішність. А ти (він прискіпливо оглянув мене)… У тебе непоганий народний типаж… Ти можеш поїхати з нами – хоч зараз, адже студія при театрі буде існувати ще рік. Наступного року буде вже пізно. Так що – вирішуй! Можу посприяти».

Мені не дуже сподобалися слова про «народний типаж», адже в Марії Стюарт його не може бути апріорі! І мені треба було закінчити школу.

Цілу ніч я уявляла, як тікаю з тим театром.

А ввечері наступного дня поставила «Зодіака», взяла до рук «Жерміналь» Золя, намастила батон згущонкою і вирішила, що треба негайно худнути…

Але – як?

Адже, читаючи книжки, я витрачала купу енергії, перевтілюючись у героїв, і цілком реально починала жити їхнім життям. Для цього потрібні були калорії! А до того ж я могла чути й бачити прочитане, як у кіно. Це була якась фантасмагорія: вичитані слова перетворювалися на звуки й рухомі картинки.

Книги були окремою темою в житті.

Окремою і найважливішою.

Бібліотека з Китаю

…одного разу, читаючи «Повість про життя» Костянтина Паустовського, я почула, як сурмить сурма й тупіт тисячі ніг зливається зі свистом куль. Ця слухова галюцинація була настільки реальною, що я завмерла та почала дослухатися – і вся книга постала переді мною, як у кіно. Іншого разу я знепритомніла від запахів зі сторінок Золя.

На жаль, це читання було не систематизоване, крім того, повз мене проходило багато іншої, на той час забороненої літератури.

Але Золя, Паустовський, Гоголь, Мопассан, Дюма – це було святе! Таку багатотомну бібліотеку привезли мої дідусь і бабуся з… Китаю.

Там дідусь працював на будівництві електростанцій. З тих часів – а це було ще до китайської «культурної революції» – у нас залишилася купа дивовижних реліквій. Наприклад, наволочки з вишитим портретом Мао Цзедуна, якісь прапори з китайськими ієрогліфами, металеві блюдечка з вишуканою емаллю, але головним чином російськомовні книжки, які в Китаї продавались у великій кількості. У нас такі книжки вимінювали на макулатуру…

Дідусь і бабуся були, як то кажуть, «інтелігентами в першому поколінні» – обоє походили з бідних селянських родин, закінчили в Харкові інститути: педагогічний (бабуся) і технічний (дідусь). Потяг до книг на той час був доволі нетиповим – адже їхні колеги привозили з-за кордону меблі чи сервізи. А дідусь привіз жахливі вовняні шаровари для мами (такі носили китаянки) та ящики з книгами. А от хто привчив дідуся та бабусю до читання? Обоє ж вийшли із самих «низів»…

Бабуся Іра взагалі мала біографію, гідну шевченківських героїнь.

У дитинстві вона вважалася «байстрючкою» і до старості переживала з цього приводу, адже, як кажуть, «дитячі травми» залишаються з нами на все життя. Я дізналася про це досить дивним чином. Одного разу я просто вимовила при ній це слово – вже не