Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Але з’ясувалося, що всі вони – не актори, а підробляють «масовкою». Жіночки різного віку були медсестрами, перукарками, інженерами.

– А як же ви потрапили в кіно? – зі священним трепетом запитала я.

– Просто подали свої фотокартки на різні студії. І тепер, як потрібна масовка, нас час від часу викликають. Платять по 50 гривень за одну зйомку. Підробляємо, хоч і мало… – почула у відповідь.

Мені це здалося неймовірно цікавим.

Не уявляла, що можна підробляти ще й таким чином! Роздивилася докладніше – довкола стояли й гомоніли гарно вбрані чоловіки та жінки, фліртували, сміялися, тримали в руках бокали з рідиною, підфарбованою під шампанське.

І цей світ здався мені незбагненно цікавим. Чому я раніше не знала, що ось так запросто можна потрапити на знімальний майданчик?!

– Як же я вам заздрю! – з захватом сказала я.

– А чому тут заздрити? Нудота… І платять мало.

– Знаєте, – сказала я жінкам, – а я б згодилася навіть мити підлогу на майданчику, аби тільки бачити, як знімається кіно…

– А ви хто така? – зацікавились вони.

– Я? Ну… Сценарист… – тихо відповіла я…

…Ось так воно й почалося.

Хоча розпочалося давно. З блукання вулицями – з розпатланими косами та перемазаними зеленкою колінами, з божевільним бажанням почути запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»

Записи в «Трудовій книжці»

Як я вже казала, працюючи в цирку, я була ще й телетайпісткою в інформаційному агентстві (зараз такого вже не існує: тексти, які ми отримували, виповзали з телетайпа довгою стрічкою із пробитими на ній дірочками). Сюди після «останнього дзвоника» мене влаштувала моя тітонька. На денні вистави я просто втікала з робочого місця, нарікаючи на вигадану хворобу.

Варто чесно зізнатися, що працювала я погано. Коли нам, телетайпісткам, влаштували іспит, мої колеги за швидкістю набору текстів та читання стрічки понабирали по 160–200 очок «з плюсом», я ж за ці муки отримала… мінус 94.

Це ж треба було так постаратися! Відтоді я ненавиджу змагатися і «набирати бали» у будь-чому…

Потім мене занесло до кінотеатру. Зовсім випадково. Адже, якщо хтось іще може це пригадати, у середині 80-х почався час скорочень – тобто на кожному підприємстві почали планово скорочувати штати. Можливо, це теж була якась «криза», хоча, звісно, цей «антирадянський» термін тоді не вживали.

Скоротили й мене. Як наймолодшу. Мовляв, у тебе більше перспектив на майбутнє, адже «молодим вєздє у нас дорога».

На третьому поверсі нашого інформаційного агентства містилося Товариство книголюбів. Ним керувала маленька жіночка, про таких кажуть: «миша в борошні». Ми були знайомі, адже я їздила виступати по районах зі своїми віршиками від цього Товариства. Якось, зустрівши мене на сходах, вона лагідним голосом запропонувала мені нову й «набагато цікавішу» роботу: бути головою одного з районних відділків цього книгоманського товариства. Мовляв, у тебе буде кабінет, і купа вільного часу, і всі книжкові новинки під рукою…

Я мало не збожеволіла від щастя – і мене терміново оформили на роботу. Але вранці наступного дня, коли я прийшла до Товариства новим працівником, «миша в борошні» зустріла мене заплаканими очима: виявилось, що їхній книжковій спільноті теж дали розпорядження про скорочення. То кого ж скорочувати, як не мене? І знову я почула те саме – ти молода, у тебе попереду шалені перспективи, адже «молодим вєздє…»

Із трагічним виразом обличчя вона взяла в мене трудову книжку і поруч із записом про прийняття на роботу поставила інший – про звільнення. Таким чином розпорядження про скорочення було виконано бездоганно й обійшлося «малою кров’ю», ніхто зі старожилів Товариства книголюбів не постраждав.

Це, до речі, найцікавіший запис у моїй трудовій книжці: головою районного відділку Товариства книголюбів я попрацювала аж цілу ніч: з вечора до ранку.

Врешті я знайшла собі роботу в кінотеатрі імені Шевченка на посаді «старшого методиста» в оточені дивних жінок, схожих на…

Словом, зовсім не схожих на любителів і знавців кінематографа. Ним мала стати я.

Чим я займалася – досі не можу збагнути. Зранку ворушила папери на столі. Потім заходила до радіорубки та начитувала на автовідповідач анонси кінофільмів, які сама й складала (я й донині легко можу вимовити найхимерніші прізвища індійських акторів). Потім ішла на третій поверх до кав’ярні. Кінотеатр був величезний, триповерховий, на чотири зали, з величезною кав’ярнею нагорі – і це мені подобалося найбільше. Брала каву, сідала за столик і… писала вірші.

Були й інші обов’язки. Щовівторка з ранку до ночі, разом із методистами інших кінотеатрів, треба було переглянути фільми та відібрати їх для показу.

Усі фільми були нудними. Під вечір, після перегляду 10–15 стрічок, очі блимали і згасали, мов два підбиті ліхтарі. Досі не можу зрозуміти, чому до кінотеатрів у той час стояли такі черги!

Відібравши чотири стрічки для всіх чотирьох залів, треба було «покерувати» художниками, які засмагали у внутрішньому дворику кінотеатру, малюючи велетенські афіші. Часом це малювання нагадувало шедевр Остапа Бендера, який обмальовував тінь Кіси Вороб’янінова. Хлопці особливо не напружувалися. Почувши від мене переказ фільму, вони витягали старі полотна і переробляли Алена Делона на Мітхуна Чакраборті, автомобіль – на слона, міський пейзаж на пустелю. Часом таке полотно аж вгиналося під вагою безлічі шарів олійної фарби, яка осипалася прямо на голови перехожих. Тоді в автомобіля раптом виростав слонячий хобот, а в Мітхуна «прорізалися» Делонівські вилиці…

Іноді мені доручали сидіти в пільговій касі. Я відчиняла дерев’яне віконце і… продавала квитки тим, хто приходив «від Івана Івановича». При цьому я почувалася царицею…

А потім почався час відеосалонів і директор, звільнивши площу в холі, обладнав зал для відеофільмів. Так я стала «кіномеханіком», тобто хазяйкою відеосалону на шістдесят місць.

Складність полягала в тому, що по касети доводилося їздити в інший кінець міста – у якусь напівлегальну ятку, де зовсім не було більш-менш пристойних стрічок. Не могла ж я відібрати для показу «Розваги черниць»!

…одного разу мені якимось дивом відшукали «Чорного тюльпана» з Аленом Делоном у головній ролі. Цю стрічку крутила протягом двох місяців по чотири рази на день. І, хоч як дивно, глядачі завжди знаходились. Удень приходили прогульники та бабусі з дітьми, увечері – закохані парочки.

Я перевіряла квитки, розсаджувала глядачів, заходила в маленьку кімнатку, де стояв «священний прилад» – відик. У перший день демонстрування «Чорного тюльпана» я і сама з задоволенням переглянула стрічку, котру любила з дитинства. Під кінець наступного дня (тобто після восьмого разу!) я вивчила всі репліки напам’ять, під кінець третього замалювала зачіски й фасони суконь усіх панянок,