Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Коли режисер повів мене нагору, на моє «робоче місце» і відгорнув оксамитову завісу, я побачила порожню арену, що світилася в темряві. Він тицьнув мені мікрофона, спустився до арени й наказав починати. І я заволала в темряву дурнувато-дзвінким голосом. Адже ті вірші можна було читати лише так: дурнувато-дзвінко та після чарки коньяку. Вірші були про Великий Жовтень, про дружбу між народами і про те, що цирк (саме цирк!) налагоджує цю безсмертну дружбу. Але мені було байдуже, про що кричати, адже вся циркова фантасмагорія: запах звірів, пуделі, мавпи, клоуни, жонглери, блискітки, золоті кульки – вже увійшли в мене, як лихоманка. А ввечері, коли зал наповнився «шановною публікою», а за моєю спиною цирковий оркестр гримнув туш і розпочався парад-алле, я геть збожеволіла і закричала так, що перекрила звуки оркестру – і про Великий Жовтень, і дружбу між народами та іншу маячню.
Гримів оркестр, ареною, по колу, йшли й махали руками артисти цирку, різнобарвні вогні танцювали на червоному килимі, все крутилося, мов святкова карусель на ярмарку.
…Я ходила «на роботу» двічі на день – на денну та вечірню вистави. Входила крізь «прохідну», мов своя, у цей затишний і добрий світ. У ньому всі посміхалися і всі несамовито трудилися.
«Дивись, скільки разів я перевернусь!» – кричали циркові дітлахи, роблячи сальто.
Вони не сходили з килимків, мов цуценята і, здавалося, ніколи не виходили за межі манежу – їм це було так само нецікаво, як і мені. Силовий жонглер із нереально блакитними дитячими очима соромився свого велетенського тіла, яке всім заважало і скрізь, навіть у їдальню, носив за собою дві чорні гирі. Ліліпутка в оточенні песиків плела скатертину з білих тонких ниток і розповідала, як батько віддав її в цирк-шапіто за ящик горілки. І тепер вона цілком щаслива. Перед тим, як змахнути паличкою, диригент на ім’я Альфред схилявся у якомусь старомодному поклоні, від чого поли його фрака розліталися, наче хвіст ластівки.
Мене висвітлювало яскраве коло різнобарвного світла…
Туш…
Парад-алле…
«Весь вечір на манежі!..»
А потім помер черговий генсек…
Директор викликав мене до кабінету й повідомив, що за таких обставин не можна веселитися і йому наказали прибрати такого дзвінкоголосого «шпреха» і приглушити туш.
Відрахував мені гроші.
Подякував і відправив додому.
Дорогою я зайшла до ювелірного магазину й на всі гроші купила собі перстень. Я не могла жити на них – купувати їжу чи квитки в кіно. Цирк залишився перснем на моїй руці…
Пізніше я заклала його в ломбарді й не викупила. Навмисне не викупила. Адже «продала цирк» за квиток на літак в один кінець. І це була гідна ціна.
Але це зовсім інша історія. І поки вона визріває, розповім про інше диво – інше серед інших, не менш важливих для мене.
Адже все в житті відбувалося випадково.
Це буде історія про кіно…
Я зніматимусь у кіно!
Хто з дівчат не мріє зніматися в кіно?
Я мріяла.
Спочатку мені здавалося, що режисери мають знайти мене прямо «на вулиці».
Мені було сім років, і я навмисно тинялася центральними вулицями Донецька й заглядала в очі кожному чоловіку, хто був хоч трішки схожий на режисера. Такий собі: з шифоновою хусточкою на шиї й ароматом одеколону «Шипр»…
І очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»
Але вулицями Донецька відомі режисери чомусь не ходили.
З п’ятого класу я відвідувала дитячу театральну студію. З сьомого почала готуватися до вступу до театрального училища, у восьмому подумала, що училище – це для мене надто дрібно, у дев’ятому вирішила вступати до столичного театрального університету (тоді ще – інституту) імені Карпенка-Карого, а наприкінці десятого твердо й остаточно зрозуміла, що «Карпенко» – має лишитися високою і недосяжною мрією (хто ж тоді міг знати, що, не взявши «театральний» як студентка, з часом «візьму» як… викладач?!).
З семи років хотіла хоч раз постояти перед камерою – заплакати, посміятися, виголосити монолог Джульєтти чи Марії Стюарт.
Мрії мають здійснюватись!
І вони здійснилися.
Можливо, надто пізно…
Менш ніж два роки, починаючи з 2008, якимось дивом мені вдалося попрацювати сценаристом на п’яти відзнятих і стількох же (вже більше!) поки що не реалізованих стрічках.
Як і чому це сталося – відомо лише «мсьє Паскалю»[1] – тобто тій чарівній і особисто моїй субстанції, до якої звертаюсь у думках.
Попри це, факт лишається фактом.
Як і те, що один із фільмів і, що дивно – найперший! – був відзначений першим місцем «за кращий сценарій» на міжнародному фестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Олива» в Чорногорії. Це був «Ґудзик», знятий режисером Володимиром Тихим…
Ні, мабуть, коротко розповісти не вийде! Тому почнемо так…
…Найцікавіші розмови будь-де – «про кіно»: на гостині, на презентаціях, під час нового знайомства та просто з друзями, які мають таке саме захоплення. А якщо твоя історія така дивовижна і майже НЕРЕАЛЬНА, то чому б не розповісти її?
Щоправда, аж такою фантастичною вона почала мені здаватися не так давно, коли я побачила по ТБ інтерв’ю з якимось сценаристом, який з гордістю і священним трепетом повідомив, що за два роки в нього було знято два фільми.
Гм… подумала я, а якщо за півтора – п’ять?… А якби не славнозвісна та дуже комусь вигідна «криза» на початку 2009-го – могло б бути й більше…
Одне слово, мій «кінороман» починається з тих не дуже й давніх-давен, коли одного разу я почула дивну історію виникнення в Голлівуді фільму «Будинок з піску та туману» нашого співвітчизника, киянина, Вадима Перельмана.
А історія була така.
Вадим мав кудись довго летіти й купив в аеропорту якийсь покетбук. Поки летів – читав і… вирішив знімати за цією книжкою кіно. Познайомився з
