Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Отже, працювала телетайпісткою, диктором заводської радіогазети, шпрехшталмейстером у цирку, взимку підробляла Снігуронькою, була кіномеханіком у відеосалоні та старшим методистом у кінотеатрі, пару місяців спробувала попрацювати в ресторані – офіціанткою в залі й на кухні молодшим помічником кухаря. Якось цілу добу (!) пропрацювала на посаді голови Товариства книголюбів і кілька днів (більше не витримала) вела гурток юного журналіста в Палаці піонерів. Чому так відбувалося? Гадаю, мене терзав дух авантюрництва й до кісток пропікав страх від газетних рядків, якими майоріли шпальти газет: «Сорок років на одному місці пропрацював почесний робітник нашого заводу, започаткувавши цілу династію: двадцять років трудиться в цьому ж цеху його син. Сюди ж прийшов і онук нашого почесного ветерана». Якось прочитавши таке, я подумала: це ж мишоловка!

Багато речей, які іншим видавалися важливими і правильними, були для мене зовсім нецікаві. Я не збиралася започатковувати сорокарічну династію або робити кар’єру, йдучи тими самими сходами.

Я постійно думала про якісь глобальні речі, що жодним чином не пов’язані з «ударним трудом» – наприклад, про тимчасовість і марність людського існування чи про влаштування Всесвіту. Про те, що неодмінно треба щось робити, але невідомо що…

І тому…

…одного разу я зібрала дві валізи з дитячими речами й переїхала до Києва. Це міг бути й не Київ, а будь-яке інше місто, містечко, селище, село, край світу, задзеркалля, чорна діра, Сибір, заслання. Байдуже… Зі свого Донецька я втекла із трирічною донькою під пахвою і двома валізами, у яких найціннішими були домашні капці – символ хатнього затишку. Лише як символ, адже дому в столиці не передбачалося. Була орендована квартира на короткий, невизначений термін.

Приблизно півтора року пішло на те, аби офіційно оформити все, що підлягало офіційному оформленню: новий шлюб, прописку, дитячий садок. Обкласти себе купою довідок, щоб підтвердити своє існування на новому місці.

За цей час я встигла намалювати купу картинок, написати книжку сумних віршів, пожити чотири місяці в селі (більше діватися не було куди – квартира «закінчилася») із батьками та бабусею чоловіка, яких я любила (і завжди любитиму – Царство їм Небесне!) і які любили мене. Побачити, як живуть-виживають селяни – в щоденних праведних трудах і неправедних хворобах, зимовому холоді, коли лягаєш у ліжко, одягаючи на себе кілька светрів, і літніх клопотах, коли день розпочинається о п’ятій годині ранку. Як одна пора року змінює іншу – не в рядках добре написаної книжки, а реально: вчора в садку ще висіли яблука, а зранку чорні дерева вкриває сніг. Ніби хтось рукою по ньому провів…

Потім я повернулася до Києва й почала влаштовуватися на роботу.

Ну от, нарешті дійшла до того, про що й хотіла розповісти в цьому розділі!

Доведеться почати його наново…

У м’ясорубці

…те, чого я не прагнула – справжня журналістська робота, – почалася для мене із газетярської м’ясорубки.

Можливо, зараз я пишу не дуже цікаві речі, й тим, хто не цікавиться журналістикою, сторінок десять варто пропустити. А для тих, хто запитує мене, з чого почати, якщо починати немає з чого – ось ці пунктирні нотатки.

Насправді «нуль» – важлива точка відліку, котра символізує абсолют, «чистий аркуш», ідеальний стан рівноваги, звідки починається відлік у будь-який бік. Хто не був на «нулі», той ніколи не пізнає радість руху.

Отже, перед тим як потрапити до великої щоденної газети (назвемо її «ВВ»), мені довелося попрацювати в газетці Фонду Культури «Родослав», горе-коректором у журналі «Сучасність», і ведучою – на першому Національному і третьому каналах радіо. Для тих, хто хоч раз проходив повз цей будинок-монстр на Хрещатику, 26, скажу, що всередині він нагадує лабіринт із багатьма ліфтами, переходами та переходиками, коридорами та коридорчиками, у яких можна заблукати. На початку 90-х, цей монстр конвульсивно смикався, випускаючи останній подих. Облуплені стіни, допотопна техніка, зашкарублі методи роботи із обов’язковою «розшифровкою» усіх – навіть зовсім незначних інтерв’ю і… дивовижна фонотека із записами старих вистав, що зберігалися на плівках, які буквально розсипалися під пальцями.

Заробітна платня, на котру чекали місяцями, нараховувалася в мільйонах. Як «оглядач» я отримувала приблизно п’ять мільйонів. Тут варто зазирнути до мого тодішнього щоденника (чомусь я записувала й ціни, бо мені вони здавалися досить кумедними):

Буханець хліба – 26–40 тисяч.

Десяток яєць – 50–60 тисяч.

Вершкове масло – 400–600 тисяч за кілограм.

М’ясо – 400–700 тисяч.

Костюм – 15–20 мільйонів.

Одне слово, ви зрозуміли, чого були варті ті мої п’ять мільйонів. Пізніше, коли мільйони припинили своє існування, ця сума становила 160 гривень…

Дозволю собі знову процитувати щоденникові записи про тодішні ціни, адже, гадаю, це цікаво. Особливо для тих, хто забув ту економію середини 90-х. І тим, хто взагалі цього не пам’ятає.

Отже, у гривнях все виглядало так:

М’ясо – від 4 грн до 8 грн за кіло.

Молоко – 60 коп. (літр).

Яйця – 2 грн.

Долар – 1 грн 80 коп.

Квартплата – 70–80 грн.

Зарплатня (на радіо) – 160 грн.

До речі, навіть і ці гроші не видавали по два місяці.

У коридорах, зустрічаючи одне одного, люди передусім виголошували «коронне» вітання: «Що чути сьогодні?!» і чудово розуміли, що йдеться про зарплатню.

Переповідали страшні чутки про самотніх матерів, що вкоротили собі віку та про пенсіонерів, які померли від інфаркту, почувши звістку, що «грошей у касі немає і найближчим часом не буде». Морок, безвихідь, отупіння… (О, нехай хоч хтось із тих, хто перебував тоді у високих кабінетах, спробує закинути мені, що я «згущую фарби»!)

Але була й одна перевага: опівдні ти міг бути вільним! Записав передачу, «звів» її воєдино (тобто «підчистив» затинання, кректання та бекання – своє та гостя, поєднав це все із музикою, здав до ВТК для ефіру) і – гуляй, Васю!

Щоправда, «гуляти» було ні на що. Хоча чоловіки примудрялися вже зранку ходити під легеньким хмільним кайфом.

…одного разу ось у цій «творчій атмосфері» ми з колегою повели таку розмову:

– Ох, мені б зарплату хоча б п’ятсот гривень… – мрійливо зітхнула вона.

– Та ти шо-о-о?!! – обурилась я «нечєловєческим» вимогам. – Я б обійшлася і трьома сотнями. Тільки де її знайти, таку роботу? Мабуть, такого не може бути…

– Може! – у свою чергу обурилася колега. – Наприклад, у великих газетах чи в глянцевих журналах!

– Та хто нас туди візьме? – зітхнула я.

– Так… – згодилася