Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Забігаючи наперед, скажу, що ця мила жінка досі працює на тому самому місці, де й відбулася ця розмова…
Але вона якось розбурхала мою занурену в тоскне буття душу.
Непомітним, ледь чутним перемиканням важеля мої думки потекли в іншому напрямі. До цього перемикання я:
– свято вірила тому інститутові, який гордо іменується «держава»;
– сподівалася, що «багатий вуйко», від котрого залежить, чи куплю я сьогодні півкіло сосисок, врешті розчулиться і дасть наказ виплатити такій-то і такій-то її законні 160 гривень;
– була переконана, що хтось щось мені винен (наприклад, сантехнік має полагодити кран, а лікар вилікувати. І все це – без жодних дотацій з мого боку)…
Одне слово, типова совдепівська ментальність.
А тут ще й кіно підігналося. «Розвіяні вітром».
Тоді воно вперше демонструвалося по телебаченню. Книгу я не читала і не читатиму – просто повірю на слово тим жінкам, для яких цей роман – друга Біблія, а от кіно мені сподобалося. Відсиділа перед екраном, що пломенів вогнем війни та пристрасті, належні пару годин і, миючи посуд, раптом згадала один епізод…
Стоїть Скарлетт посеред чорного поля, гризе гнилу морквинку, а потім випростовується і каже: «Я вкраду, вб’ю, збрешу, але – присягаюсь! – я більше не голодуватиму!» І руде небо палає за її маленькою чорною фігуркою.
Пригадую, ніби це було вчора, своє жалюгідне скавчання на кухні у подруги Лізи про те, як я мрію купити сірий гольфик, а також – йогурт (на той час – райська насолода) у півлітровій пластиковій скляночці…
Звісно, ані красти, ані вбивати (ба, навіть брехати!) я не вмію апріорі. І тому, довідавшись, що в місті організувалась нова щоденна газета, я вирішила запхати свою «низьку самооцінку» куди подалі та сходити на прийом до головного редактора.
Але прийшла не з порожніми руками, а з проектом власного «розвороту», на якому мав бути нарис, інтерв’ю, коментарі фахівців.
…ось так і потрапила до «м’ясорубки»…
Гроші
Перед тим як піти далі, хочу «зістрибнути» ще з однієї дражливої теми. Ідеться про гроші.
І ставлення до них.
Взагалі-то, «грошове питання» ніколи не було для мене найголовнішим. Це просто папір, вигаданий людьми. Від нього багато чого залежить. Але, якщо подумати, за великим рахунком він не додасть тобі ані здоров’я, ані безсмертя, ані всього, що дає при народженні лише Бог.
Але коли ти починаєш нарешті заробляти – це досить приємно. Особливо після того, як живеш на смажених кабачках. У часи економічної кризи на початку 90-х, коли люди в універсамах жадібно вихоплювали з візків кавалки масла, а на полицях стояли лише пачки з гороховим супом, зі мною трапилася прикра подія, котра вплинула на мене майже так само, як і той епізод із «Розвіяних вітром», і змінила моє ставлення до власної аморфності.
Тоді до Києва на якийсь письменницький захід приїхала моя знайома поетеса з Донецька. Вона була набагато старша за мене, свого часу активно захищала мої «асоціальні» творіння на засіданнях літоб’єднання. Я пообіцяла заїхати до неї в готель із пляшкою вина і коробкою цукерок, а вранці побачила, що в моєму гаманці немає ані копійки! Навіть на проїзд у метро. Тоді я вчинила так, як прочитала у спогадах Ніни Берберової про Ходасевича: лягла в ліжко і накрилася з головою. Уявила, що мене – немає. Досі збереглося те відчуття сорому від власної безпорадності.
Так от, вперше й востаннє говорячи про «меркантильне питання», хочу поділитися першою і останньою ейфорією від того, як приємно працювати і заробляти. Особливо, якщо заробляєш тим, «на що вчився», а не торгуєш на ринку, маючи два дипломи (гадаю, це дуже прикра і досить поширена ситуація).
Першу «серйозну» зарплату я отримала у «ВВ». Але не одразу зрозуміла її «серйозність».
Уявіть таку картину. Вечір, довгі ряди на Шулявському базарі, я дістаю гаманець і, за давньою звичкою, вирішую, що купити: півкіло м’яса чи двісті грамів докторської ковбаси. І несподівано розумію, що можу купити одразу і те, й інше. А потім, із ще більшим здивуванням, роблю «відкриття»: і те, й інше, і п’яте, й десяте…
І… півлітровий йогурт у пластиковій скляночці!
І чорні вовняні колготки, і светр – не тоскно-сірий, а ось той – блакитний. І не тільки собі – а ще й усім близьким. «Дорогенька моя, – каже мені внутрішній голос, – а ти, виявляється, звичайна міщанка!» І я посилаю його куди подалі, далеко-далеко: в ліжко, під ковдру. Тепер я напевно знаю: якщо життя повернеться до мене тим боком, на якому немає очей, я запросто зніму з себе «глянцеву корону» (власне, на мені її ніколи й не було!) і піду мити під’їзди, тягати цеглу, підмітати підворіття, писати комусь дипломи чи курсові. Але…
«Але я більше не голодуватиму!» – додала б Скарлетт.
…Отже, щоденна газета. Я працюю, заробляю і… за повною програмою відпрацьовую свої колготки та йогурти.
Що таке суботній (тобто найбільш читабельний, бо розважальний) розворот у популярній газеті? Зараз поясню.
У понеділок, потягом дня – обговорення та затвердження всіх тем у заввідділу й заступника головного редактора. У вівторок треба зробити, власне, все: взяти інтерв’ю, написати нарис, проконсультуватися із спеціалістами для фахових коментарів, зібрати «суспільну думку», вигадати есей. У середу мила жінка-літредактор вже нервово стукає наманікюреними нігтиками по стільниці. Це – натяк: коли я вже закінчу набирати тексти та скину їх для редагування?
У четвер підготовлені матеріали читає заввідділу й зі священним трепетом несе заступникові головного редактора. А далі – як поталанить: той може відкласти, а може прочитати одразу. Адже таких, як я у нього, – 150 і кожен хоче вчасно піти додому. Я теж хочу. Але мушу чекати рішення.
Я нудьгую. Іду до кав’ярні. Пишу там теми на наступний тиждень, хоча це марна справа, адже без попереднього обговорення вони не пройдуть. Знічев’я починаю писати свій перший роман (він і досі десь валяється в шухляді), аби не думати, а раптом – «зарубає», хоча верстка мого розвороту має бути завтра зранку.
Чи встигну все переробити?
А потім настає глупа ніч. Кав’ярня зачиняється… З дому телефонують щогодини, з такою ж регулярністю намагаюсь нагадувати про себе головному редактору. «Ще не прочитав!» – бадьоро каже він і кладе слухавку. Я чекаю. Ходжу спустошеним кабінетом, підстрибую, роблю сорок присідань. Я вистромляю носа в темний коридор. Світло горить лише біля столика охорони та його вузенька смужка виповзає з-під дверей вічних рабів
