Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
І нарешті я взяла участь у нічних шепотіннях, як повноправний член товариства.
Мені більше не казали «затули вуха», не називали помідором. Майже всю ніч до мене шанобливо зверталися:
– А він тобі – що?
– А ти ж йому?
– А він?
І я всоте переповідала, як він вів мене в танці, що говорив і як тримав за талію…
І дівчата мрійливо зітхали. Їм більше не було за що віддавати півжиття.
І пропонували «на завтра» зробити мені на голові справжню «бабетту» або «начос», позичити помаду і дати нафарбувати вії тушшю «Ленінград», у яку треба плювати, щоб вона стала рідкою і змішувати з пудрою, щоб вії вийшли довшими. Одне слово, суцільна маячня…
…Потім всю зміну цей Барс труїв моє безхмарне дитяче життя своєю увагою. І сто разів на день чув цілковито безсоромне: «Відвали!» Я навіть благально додавала: «Будь ласка!», хоча такого звороту не було в нашому табірному «новоязі».
І ховалася за майстернями, де мої ровесники з молодших загонів ганяли м’яча чи малювали чортиків на піску…
Право розмовляти з Шекспіром
…одного разу у Львові ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням».
Була похмура погода, від якої ми шаленіли, бо це, за словами Оксанки, – справжня львівська погода. Перед тим вона водила мене на службу в собор святого Михайла. Я була в джинсах, Оксанка – так само (я певна, у Києві на нас одразу посипалися б розлючені бабусі). Чому я роблю такий стрибок? Не знаю. Я не хочу вибудовувати ніяких сюжетних ліній.
З певного часу я зрозуміла одну просту, але дивовижну та чудову річ. Точніше, я її відкрила для багатьох інших, хто ще лякається самих себе й не може наважитися говорити вголос: раптом ляпнеш щось не те, а вночі гризтимеш подушку від сорому? Так от.
Це дуже проста річ. Така проста і, можливо, зухвала, що я навіть чую, як хтось (тут варто зауважити, що я зовсім не уявляю, хто це може бути – чи не той дядько, що колупався у вусі в маршрутці), скаже: «Якась божевільна ця жінка! За кого вона себе має?!»
Цю річ я умовно назвала – «право розмовляти з Шекспіром». Звісно, Шекспіра я поставила сюди цілком довільно, бо його можна замінити будь-яким іншим генієм, головне – мати це право. Виникає запитання: хто його надасть? Ще простіше: його НІХТО не надає. Воно має бути всередині. Як нирка чи ще якийсь важливий орган. Уявіть, якщо всередині тебе є таке право, наскільки повновартісним ти себе відчуваєш! І як живеш!
Звісно, і це правило можна переформулювати – від того воно не стане гіршим: якщо ти берешся писати… м-м-м… скажімо, сценарій (до речі, у цьому правилі можна замінити слово «сценарій» на будь-яке інше – залежно від сфери твоєї діяльності) – пиши його так, ніби пишеш для Фелліні (прізвище так само замінюється, але незмінним залишається одне – це має бути ПРІЗВИЩЕ, важливе для тебе!). Звісно, що замість «для Фелліні» може вийти «для Васі Пупкіна», але головне, що ти сам для себе ставиш цю високу планку. І колись обов’язково її перестрибнеш. Принаймні намагатимешся.
Із чого формувалися ці правила? Відмотаємо плівку на сто років назад, у рік 1979-й. Так. Ось я лежу на дивані, їм піонерську страву «Смерть шлунка»: батон зі згущеним молоком (звісно, жирію) і читаю казку про дівчинку Ассоль. І замість того, аби стежити за колізією незвичайного кохання, «перетравлюю» (разом із булкою) такі незначні слова, котрі промовила дівчинка до сто-другорядного персонажа – старого вугляра: «Коли ти кладеш до кошика вугілля – думай про те, що він (кошик)… зацвіте!»
Це майже те саме, що мати право говорити до Шекспіра: вірити.
Таке переформулювання…
…так от ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням». Там привітний господар, який, проходячи повз столик, завжди каже: «Телятину вибирав сам!» або «Чи добре нарізані овочі?», або «Чи не надто міцна кава?»
Падав дощ. У нас було мокре волосся. Ми замовили величезні порції (вони тут завжди величезні) відбивних із овочами. До мого потяга лишалося дві години. Я, як стара бабця, сотий раз переповідала Оксанці історію про те, як у Єрусалимі побачила ікону Божої Матері, про яку писала задовго до того, як її побачила.
Та Божа Мати зображена із кинджалом, що стирчить із лівої груді. Він намальований там не як символ, а цілком реалістично. Звісно, писала я не про ікону, а про те, що людина має жити «із ножем у серці», щоби завжди відчувати біль і співчуття до болю іншої людини – тоді вона ніколи духовно не помре. Але тоді я не знала, що десь там, за тисячі кілометрів, у Храмі Гробу Господнього, є зображення жінки, з лівої груді якої стирчить кинджал. А хто може відчувати співчуття і біль так, як Вона?
– Я про це тобі вже говорила? – схаменулася я.
– Не має значення. Я готова слухати про це сто разів, – сказала Оксанка.
Мені стало соромно: невже я здатна безкінечно співати одну й ту саму пісню, заплющивши очі від насолоди? І я «змінила платівку» на зовсім іншу. І розповіла про блузу за п’ятнадцять мільйонів…
Блуза за п’ятнадцять мільйонів
…буває, що ти живеш так, ніби похмуро бредеш повз ятки з ганчір’ям. Не зауважуючи, що в них продають. А варто придивитися – і розумієш, що на першому прилавку лежить не куплена тобою тканина на «пурпурові вітрила» (тобі 11–12), у другому – темні пляшки з «чорнилом» «Золота осінь» (15), у третьому… леза, мотузки, пігулки – одне слово, все, що тебе так цікавило, коли світ набрид остаточно (17).
Далі йдуть ятки з більш привабливими та спокусливими речами – скажімо, квитками на літак в один кінець. А ще далі ти вже бачиш «ширвжиток» з лейблом «мейд ін Чайна». Далі йти нікуди, і ти повертаєшся назад. Але прилавок із «пурпуровим шовком» давно зник у тумані…
– А я тобі розповідала, як гендлювала на базарі? – запитала я в Оксанки, коли ми перепочивали перед тим, як вдруге атакувати велетенські відбивні. Здається, про це я ще нікому не розповідала й сама забула, бо це був лише початок тих химерних яток життя.
…якось мама принесла додому три жахливі шифонові блузки – синю, зелену й червону. Блузки були із величезними фальбанками, що спадали на груди. Дуже негарні – «прощавай, молодість!». Їх треба було продати.
Я накупила блискіток (тільки зараз дізналася, що вони називаються «паєтки») і
