Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
У палаті було дванадцять ліжок.
Найкрутіші з дівчат (зізнаюсь, що молодші називали їх зовсім нечемно – «кобилами») займали місця біля вікна або біля дверей. Найгіршими вважалися ліжка, що стояли посередині: всі ходять довкола тебе, а яка тумбочка тобі належить – права чи ліва – взагалі незрозуміло.
Мені не належало ніякої. Адже надати тумбочку «малявці» вважалося зайвою розкішшю. Весь свій скарб – блокнот, ручку і два яблука – я сховала під подушку.
І сіла, склавши руки на колінах, в очікуванні тортур і катувань. Але нічого такого не сталося!
Навпаки.
У мене одразу влилося стільки нових знань і словечок, що я почала занотовувати їх у блокнот, який, до речі, згодився мені потім як посібник у спілкуванні на багато років наперед.
Я дізналася, що таке «шмурдяк» і як «крутити дінамо». Як треба відповідати, коли до тебе залицяється (або навпаки – ображає) хлопець.
Дрібним почерком я занотовувала «табірну фєню», котра потім, у школі надавала всі можливі переваги перед однокласниками.
«Відвали!» – записувала я дитячим почерком з правильним нахилом вправо, ставила тире і розшифровувала: «говориться тоді, коли до тебе хтось чіпляється з пропозицією, котра тобі не подобається». «Не жени байду!» – «у випадку, коли чуєш брехню», «Не сци!» – «заспокоєння від страху», «Стули пельку!» – «прохання замовкнути».
Таких нотатників під кінець зміни у мене назбиралось аж три! Бабуся, яка надсилала мені їх, дуже раділа, адже я запевняла її, що пишу казки й оповідання.
Життя з «кобилами» окрилило мене й виявилося цікавішим, ніж гратися в «піонербол» із ровесниками. Особливо після того, як мене – єдину з палати – «спіткало романтичне кохання».
Мене дуже дивувало, що всі мої наставниці щовечора після відбою шепотілися лише про любов. Обговорювали хлопців, вожатих, рахували, хто та скільки разів на кого поглянув та хто кого і як саме притиснув на «мєдляку» («Мєдляк, – записала я собі в нотатник, – повільний танець на дискотеці»).
Мене до цих шепотінь не приймали. Казали: «Помідор, затули вуха!»
Ну, так, вони називали мене «помідором» за те, що мої щоки завжди були червоними. Друга прозивалка була взагалі ганебною…
Зараз розповім.
Справа в тому, що бабуся до табору пошила мені «модну сукню», крій якої побачила в якомусь прибалтійському журналі.
Сукня була широка від самої горловини. Коли під неї потрапляв вітерець, вона роздувалася знизу, мов вітрила. До пори, до часу я вважала, що це – найкрасивіша сукня в світі. Але старшокласниці одразу охрестили мене «вагітний тарган».
Отже, Помідор і Вагітний Тарган не мав права брати участі в нічних задушевних розмовах, а мусив затуляти вуха подушкою або вдавати глибокий дитячий сон.
Попри це вуха мої (а також – нотатник з ручкою!) завжди були напоготові. Адже то були шалені любовні історії, багато з яких я потім побачила в фільмі про «Анжеліку, маркізу ангелів» (що, зізнаюсь, дуже мене розчарувало).
Героєм зітхань і мрій майже всіх табірних дівчат був хлопець із паралельного загону на прізвисько Барс.
Власне, він був героєм усіх дівочих палат – від малої до великої.
Він ходив у модних штанах-кльош, підперезаних широким білим паском, і в блакитній сорочці, розстебнутій до пупа.
І ні на кого не звертав уваги. Все в ньому говорило про те, що сюди, до цього жалюгідного «Орльонка» (так називався наш табір), він потрапив випадково і що він глибоко зневажає і навіть «чхає з високого дуба» (тобто, записала я в своєму нотатнику, «ставиться байдуже») на все це жалюгідне жаб’яче збіговисько, що горлає пісні під баян одноокого дядька Василя Степановича.
Ну і потім – Барс… Ох… Барс – це щось таке хиже, самотнє, романтичне. Аж подих перехоплює.
Барс – і тільки так! Ні Сашко, ні Дмитро, ні Валєра. Ніхто не знав, як його звати насправді. І від того подих перехоплювало ще більше.
Барс – це той, хто живе на маківці засніженої гори і виходить на полювання вночі, коли всі піонери-«лєнінци» сплять глибоким дитячим сном.
«Я б півжиття віддала, щоби Барс… – так починався шепіт у нашій палаті після відбою і тут же лунало суворе нагадування: – Помідор – вуха!!»
Я робила вигляд, що затуляюсь подушкою, але думала так само: що віддала б півжиття…
І уявіть собі, що…
…одного разу… на танцях… під шалений космічний «мєдляк» у виконанні групи «Зодіак»… цей самий Барс… у джинсах із білим паском… у сорочці, крізь яку світився засмаглий живіт…
Цей самий Барс, за увагу якого все дівоче населення табору «Орльонок» беззастережно віддавало «півжиття»…
Цей нічний звір, що спустився з маківки засніженої Кіліманджаро… Ох…
Одне слово, Барс підійшов до Вагітного Таргана з питанням, чи танцює той Тарган, чи так собі, «груши околачіваєт».
Вагітний Тарган, перетворившись на перестиглого Помідора, повідомив захриплим голосом, що… І судомно подумки зашарудів сторінками списаного нотатника у пошуках підходящої для ситуації фрази або словечка.
У палаючій голові виникло лише одне.
І я промовила його так, як промовляла свої найромантичніші меседжі, лежачи на сіні чи шовкових простирадлах, сама Анжеліка-маркіза-ангелів.
– Відвали… – сказала я.
…Увесь вечір, котрий тривав так довго, що в мене заніміли руки від того, що плечі Барса були надто високо, ми протанцювали під здивованими поглядами старших подруг. А коли лунав запальний «Боні М», Барс казав: «Плювати!» – і ми залишалися виконувати «мєдляк». І мої наставниці – я це бачила! – непритомніли і шукали свої ж очі в себе на лобі та вручну встановлювали їх на призначене місце.
Але факт не припиняв бути фактом: з усього табору Барс обрав Вагітного Таргана.
Якщо бути відвертою, навтішавшись такою перемогою в очах старших колежанок, вже на третьому танці я добряче занудьгувала, крутила головою на всі боки, намагаючись відліпитися від його приставучого погляду.
Після танців, до сурми, яка мала віщувати відбій, нам дозволялося пройтися до своїх хатинок-палат «врізнобій», тобто не шикуватися в стрій.
Барс вів мене за руку до самих сходів. Його рука була тепла й волога, з неї дуже хотілося вирватися на волю…
А за нами, мов спантеличене стадо, брели старшокласниці. Барс зупинився на порозі – і вони тихою принишклою зграєю пройшли повз нас, обдаючи мою «вагітну сукню» гарячим вітром подихів.
– Погуляємо завтра? – смиренно запитав Барс.
Якщо чесно, мені дуже кортіло вже «по-чесному» повторити єдине, що підходило до мого настрою: «Відвали!»
Але я стримано кивнула і побігла до палати, міркуючи, що тепер зі мною буде.
У темній палаті
