Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
…Мсьє Паскаль підвівся з-за столу майже одразу, як тільки за Ніколо зачинилися двері. Щоправда, на дорогу він відписав нашому сумовитому генію чималу суму. Мені навіть стало прикро за Вероніку. Мабуть, у глибині мого єства заворушився ген фемінізму.
— Більше отримує той, кому нічого не потрібно! — проголосив мсьє свою чергову сентенцію, помітивши здивований порух моїх брів.
Ми мовчали. Не знали, що казати вслід людині, яка закохалася в голубку… Можливо, раніше в його зігнуту спину я покрутила б пальцем біля скроні. Спробувала збагнути те, що сказав мій господар, але мало що зрозуміла. А напучування мсьє Паскаля було приблизно таким:
— Трансформаторний мотор, трансмісія електричного струму на відстань без дроту, пристрій для індивідуалізації сигналів, планетарна трансмісія. Всесвітня система — Башта Ворденкліф… Будемо сподіватися, що він ще встигне на останній автобус… Добраніч, панове!
Ми здивовано перезирнулися.
Наступний вечір видався тихим і сумним. Уявляю, скількох зусиль коштував Галині дзвінок до мене. Спочатку вона поговорила про погоду і нудьгу, яка її вже дістала. А потім, ніби мимоволі, запитала, чи не хочу я чогось випити. Зрозуміло, їй кортіло зустрітися і поговорити. Я накинула плащ і вискочила до кав’ярні…
Галина — повна протилежність людям «на своїй хвилі». Вона якраз із тих, хто все життя ловить цю хвилю. Серфінгістка! Вочевидь, сьогодні у неї був особливий настрій… Вона говорила без упину.
— Якщо б ти спитала мене, в чому сенс життя, я б уникнула високих слів і відповіла б, що сенсу немає… Можливо, він у тому, щоби все життя шукати його з жорсткою умовою: ніколи не знайти. Адже знайдене втрачає зміст і цінність, як тільки опиняється у твоїх руках! Як… як знайдений на дорозі годинник. Люди метушаться і впевнені, що мають цей «годинник» — у вигляді достатку, родини, затишку чи ще чогось, що можна побачити очима, помацати пальцями чи спробувати на смак. Як вони помиляються! Але якщо відверто, я хочу — о, шалено бажаю! — віднайти цей клятий сенс і міцно тримати його в руках.
Я дивилася на неї новими очима. Та, котру я охрестила «хижачкою», сиділа навпроти, нервово розминаючи сигарету тонкими пальцями із червоними кігтиками. Її трохи скошені очі блищали, як у кокаїністки, проте погляд був розгубленим. Я ніколи не воліла зближуватися з нею. Намагаюсь уникати подібних жінок. Боюсь істеричок. Я вибігла до кав’ярні, бо вечір був задушливим, як перед грозою. І нарвалася на цей безупинний монолог жінки, яка мала б жити не тут. Тому спитала:
— Що тебе сюди занесло?
Вона нарешті припинила м’яти сигарету, з якої висипався майже весь тютюн, і клацнула запальничкою. Відповіла майже так само, як і Іванко-Джон:
— Закортіло спокою. А тут…
— …гарне повітря? — посміхнулася я.
— …і є час подумати, — додала вона, — перед тим, як зробити вибір…
Я здивовано поглянула на неї.
— Нещодавно там, — вона кивнула кудись угору, — я розсталася зі своїм чоловіком. І трохи розгубилася: чи є сенс в усьому?
— Ти ж сама сказала, що його — немає!
— Я говорила не про себе. Його немає для таких, як ти. З першого ж погляду зрозуміло, що ти надто самодостатня. Сенс для тебе — у тобі самій. А я маю бути при комусь…
— Хіба це не принизливо?
— Принизливо?! Ха! Я не якась квочка! Ти мене неправильно зрозуміла. Я маю служити генію. Або… — вона замислилась, — виліпити генія власноруч. У мене це добре виходить. Якби мсьє Паскаль не був таким старим… Хоча, власне, вік генія не має для мене жодного значення. Важливо лише те, що він не схожий на всіх інших.
«Ого, вона — справжня хижачка, адже замірялася на самого татуська», — подумала я.
— Я досить добре знаю, що таке — кінець… — вела вона далі. — Ти гадаєш, що це смерть?..
Я так не думала, але вирішила промовчати і послухати, що скаже вона, і тому невизначено стенула плечима.
— Кінець — це коли за кілька годин перед тобою, як у кіно, проходить усе минуле життя. Проходить, крутиться перед очима, і ти розумієш, що все в ньому було не так! Ось це насправді страшно. Тому що ти все одно продовжуєш жити. Жити, бо надто жива і шалено любиш відчувати будь-які дотики, навіть порізи. Я недаремно казала Вероніці про лайно…
Я сама добре знаю, що таке перешивати на себе матусину сукню…
Я народилася далеко від цих країв. Родина була бідною. Але з дитинства знала, що моє призначення — стати відомою. Хоча у мене не було, та й зараз немає жодного таланту. Крім одного… Того, за що нас люблять чоловіки.
Вона виразно поглянула на мене. Я знову невизначено посміхнулася. Я не уявляла, за що можна любити мене, я над цим ніколи не замислювалась.
— Гадаєш, я маю на увазі ліжко? Помиляєшся! Розумієш, самовіддано чоловіки можуть любити лише своїх матусь і всі свої успіхи присвячують їм, хоча й підсвідомо. Я це зрозуміла досить рано і тому намагалася «всиновлювати» кожного, хто траплявся на моєму шляху.
Мені це здалося досить нудним. Я так і сказала їй:
— Але ж це нудно і нецікаво.
— Помиляєшся, люба! Це цікавіше, ніж ти можеш собі уявити. Від матусі залежить дуже багато. Тільки вона може виховати генія або покидька. Це майже божественна місія. Я хотіла перебрати її на себе. Хотіла бути в цьому неперевершеною. Перемогти природу. Я спостерігала, як моя мати труситься над братом, хоча він був здоровенним паруб’ягою. А я вмирала від сухот. Як сказали б нині — туберкульозу. Я думала, що це кінець, і не знала, що — лише початок, котрий приведе мене до виконання місії. Якимось дивом, завдяки позикам у знайомих, мене відправили на лікування в чудове закордонне містечко. Мені було вісімнадцять. Я ще нікуди не їздила сама і нічого не бачила, нічого не знала і не вміла. А тут! Білі сукні… Білі капелюхи… Мережані парасольки, що кидають
