Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
А водночас ти думаєш про те, що колись це була ТВОЯ шкіра.
І ти жила в ній — такій веселій і живій.
І тобі зовсім не було страшно і тісно в ній.
— Чи боляче гадюці міняти шкіру? — спитала я Іванка-Джона, коли ми йшли лісовою стежкою до тих снігів на верхівці гори, куди я боялася дістатися сама.
— Гадаю, що так… — відповів він. — Щось міняти взагалі боляче. Уяви, як вона повзе ще не захищеним черевом по камінню. А потім луска щільнішає. І все налагоджується.
Так, я про це не подумала: як вона повзе потім. Мабуть, це також боляче. Певний час…
Важкий, мов ртуть, ліс був засипаний сухими сосновими голками, з-під яких виглядали пружні вологі капелюшки грибів. Вони були мов льодяники…
Їх кортіло облизати.
— Чому я ніколи не пам’ятаю, як ми кохаємося? — спитала я.
— Справді? — здивувався він. — Тобі погано зі мною?
— Ні. Навпаки. Так добре, що я — літаю. Але потім. Після… Це так дивно, як…
Я не знала з чим можна порівняти…
Було таке враження, що ми кохаємося увесь час, навіть тоді, коли ось так йдемо лісом і розмовляємо…
— Щоби зрозуміти світ, достатньо одного Маркеса… Навіть достатньо одного роману «Сто років самотності». Тобто відчути частину краще, ніж усе життя полювати за цілісністю, якої, до речі, немає…
(Нечутно відділяються від нас оболонки. Ось вони, як цигарковий дим, злітають угору, все вище і вище. Тут, у лісі, прохолодно, тому вони опиняються в незнайомій кімнаті, де у важких рамах течуть дзеркала, а в них рояться солодкі сонні бджоли…)
— Життя — звичка. Людина в ньому — найнегармонійніша істота. Бо вона рефлексує на кожному кроці і на кожному кроці бреше, бреше. Собі й іншим. Уяви, як було тяжко Галілею доводити натовпу невігласів те, що він знав, що довів математично і на що поклав життя. І… відступити! Але уяви, з яким надривом, з якою енергетикою він вигукнув свої останні слова про те, що «вона обертається»! Але цей короткий відчайдушний вигук мав розголос на багато поколінь уперед. Можливо, більший, ніж томи наукових праць, що були після нього…
(…Ось під самою стелею ефемерні тіла розпорошуються на тисячі молекул. Чотири ока, немов метелики, б’ються в дзеркала. Все переплітається у важкій єдності…)
— Геній — той, хто за будь-яких обставин здатен почувати себе вільним. Це — свобода від життя, але — протилежна самогубству.
(…Чотири руки занурюються у довге волосся… Заплющені очі впурхують у дзеркало, з їхніх яблук випадають чорні зернятка. Атомний гриб, що піднімається від підлоги, рвучко розбиває ртутну поверхню. Роз’єднання блискучих кульок… Повернення в тіло… Повітряна яма… Серце в горлі…)
— Коли ти дуже щасливий… Ні, не про те щастя ідеться! Коли ти ДУЖЕ щасливий — запам’ятай! — все у твоєму житті відбувається ВОСТАННЄ. А все, що буде потім, — лише ходіння по колах…
— Я знаю… А ти звідки знаєш про це?
Я здригаюсь, і він накидає на мої плечі свою куртку. Він думає, що мені холодно. Можливо, мені і справді холодно, бо ми вже забралися досить високо і скоро дійдемо до тих снігів. Відверто кажучи, я не хочу більше дивитися на сніг. Але мені цікаво, що там, на верхівці цієї гори.
— Насправді, — кажу я, — Я НІЧОГО тепер не знаю. Це так цікаво. Це — як друге народження, коли ти зовсім новий і зовсім нічого не знаєш про світ. Це таке кайфове відчуття. Все приходить до голови — само по собі. Вона у мене зовсім порожня. І мені часом здасться, що це НІЧОГО набагато важливіше за всю інформацію, яка була в ній раніше.
— За цим я і приїхав сюди — звільнитися… — каже він. — Тут дивне повітря!
Він повторив фразу, яку я вже чула від мсьє Паскаля. Я засміялась. Він мене зрозумів, бо і сам чув це від нього.
— Давай відпочинемо.
Він сідає на зів’ялі соснові голки, вмикає маленький транзистор, запалює дві цигарки (я сміюся, сміюсь!) і одну обережно встромляє в мої губи. Цівки одночасно випущеного диму переплітаються, як ми — годину тому…
…Десь… там…
за ледь вловимою зором завісою —
тонкою та шелесткою, як крила янголів, —
Ти
сидиш за столом у колі десяти запалених свічок.
Десь… там…
Вони витягують свої спокусливі язички
і відпускають їх мандрувати
поміж листям салату, відбивними
і склянками з вином…
Десь… там…
Язички повзуть
і виїдають на обрусі
чорні стежки…
Десь… там…
Ти — весь у білому,
Ти — у вінку,
Ти — у колі друзів
Ти — з жінкою, чиє волосся
ллється крізь пальці, мов
китайський шовк…
…О, яка отруйна юність!
Волога і задушлива,
як нескінченні тропіки
з папугами на кожному дереві!
Десь… там…
— Місцева радіостанція, — пояснює він. — Це — наші хлопці. Ті, що грають у кав’ярні…
— Мсьє Паскаль напророчив їм велику славу…
— Він просто дивак. Без нього це місто давно б заглухло…
Я подивилася на годинник. Усе ж таки я не повинна надовго залишати свого господаря. Раптом йому щось знадобиться…
Він допоміг мені підвестися. До снігів залишалося кілька крутих стежок. Ми мовчки пішли далі. Наближення до снігу передбачає мовчання — щось є в цій недоторканній білизні. Мовчання і самотність. Тому я відпустила його руку і пішла першою.
…Я стояла на пласкому вузькому гребені безіменної гори. Сніг був на диво сухий і приємно скрипів під ногами. Ялини та сосни нагорі відрізнялися від нижнього лісу яскраво-зеленими голками, не такими тьмяними, як унизу.
Тиша. Я заплющила очі. «Господи, якщо Ти є…» — подумки сказала я і не знала, про що говорити далі. Я не є набожною людиною, я не знаю, як із Ним розмовляти! Мене цього не вчили. Я є цинік.
У мене проколоті в чотирьох місцях вуха і тату на лівому плечі, я не ношу нижньої білизни, я жую ґумку, я палю, я можу запросто промовляти різні брутальності, плюватися крізь зуби.
І все таке інше…
Але коли ти ось так стоїш на гребені гори, вкритої снігом, у суцільній тиші (яка зовсім не схожа на тишу, адже навіть тишу можна почути!), серед непорушних дерев, під білим небом, на якому немає жодної хмарини, — ця фраза виникає в тобі сама по собі: «Господи, якщо Ти є…». А що далі?!
Я хитнула головою. Я придумала іншу і подумки прибрала з цього речення слово «якщо». Вийшло значно краще. Безіменна гора, небо і дерева довкола набули змісту. І
