Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
„Завтра негайно візьму квиток і поїду на ту станцію, — думав Принц. — До речі, як вона називається? Три равлики? Три парасольки? Три ведмеді?..“ Він заснув, так і не згадавши назви.
З тої пори минув час…
Щодня на Принца чекали нові бали, зустрічі та прийоми.
Щовечора він намагався згадати назву маленької станції.
Щоночі йому снився один і той самий сон: фігурка із золотавими косичками посеред засніженої рівнини. Вітер смикає її за хустку, грається пурпуровими стрічками, збиває з ніг. А він, сильний та стрімкий, вибиває двері, зіскакує на повному ходу з потяга, біжить їй назустріч, широко розкинувши руки, і йому зовсім не холодно в тонкій мережаній сорочці…»
Порившись в інших листах, ми написали про розмову двох кухлів, про моркву, котра уявила себе дружиною кролика, про вовняну нитку, що полетіла за вітром, про ведмедя, що став кондуктором у тролейбусі, про продавщицю морозива, котра народила поштову скриньку, про…
Я навіть пожалкувала, коли побачила, що листів більше немає.
Але за вікном уже на повну котушку світило сонце. А мої очі були немов свинцем налиті. Я подумки вставила в них сірники і згребла все написане докупи. Нехай оцінює!
Душ. Прозорий балахон. Круасани — в смітнику. Все, як завжди. Пішла.
5
Поки спускалася вниз, китайські повітряні дзвоники в моїй голові перетворилися на військовий набат і намагалися проломити скроню. У склі картини відобразилося моє обличчя — воно було зібганим і пожовклим, як простирадло в третьорозрядному будинку розпусти.
Якщо мсьє сьогодні поставить своє коронне запитання, — про те, як мені спалося, — йому не позаздрять і раки, які десь зимують!
Я увійшла до обідньої зали. Як завжди, він сидів у голові довжелезного столу. Мені так хотілося спати, що, здалося, — поки дійшла, здолала кілометрів з п’ять. В одній руці тримала кухоль з вином, під пахвою — листи.
Стала за спиною, майстерно (бо вже навчилася) перехилила кришталевий кухоль, і… велика червона пляма розповзлася по білосніжній скатертині.
Рука, як виявилося, добряче тремтіла. Мсьє, як порядна людина, і оком не змигнув. Промокнув серветкою коліна, пересунувся на інший стілець і сказав:
— Сьогодні у мене відповідальний день, це знак, аби я не пив.
— Бачте, мсьє, я і тут вам догодила… — сказала я.
— Сідайте, пані Голко! Ви ледь тримаєтесь на ногах.
— Так. Я не сплю вже другу добу! — гордо повідомила я. — То — читаю, то — пишу. І нічого в тому не розумію. Чи не можна мені помінятися місцями з матусею Же-Же? Я б вам зварила борщ…
— Так, вигляд у вас нездоровий, — співчутливо похитав головою мсьє. — Але, запевняю вас, скоро матимете чудовий сон і гарний апетит.
Він простягнув руку, вказуючи на папірці під моєю пахвою:
— Бачу, що ви потрудилися…
Я простягнула йому листи. І склала руки на колінах. Не дуже приємно, коли тебе ось так екзаменують.
Я долила собі залишки вина і спостерігала, як мсьє поринув у читання.
Не була впевнена, що це — саме те, на що він розраховував.
Інтелектуальні тортури тривали хвилин сорок. Потім він відірвався від паперів і поглянув на мене.
І його обличчя знову попливло перед моїми очима, як тоді, першого разу. Очі, ці маленькі «земні кульки» з паралелями та меридіанами, засяяли молодістю і знову вкрилися туманом. Я відчула заштрик у серці: виявляється, я звикла до нього, не просто звикла — полюбила. Як житиму потім без цих знущально-лагідних очей і вбивчої іронії? Потім я подумала: добре, що в контракті не вказані дати!
А ще подумала: власне, що це за настрій, чому він такий, ніби сиджу на зібраних валізах?!
Мсьє Паскаль увірвав довгу паузу:
— Ну от бачите, хитрунко, а казали, що то — не ваш блокнот…
Я очікувала на все, що завгодно — тільки не на цю фразу!
Від несподіванки виплеснула на свій шифоновий плащ залишки вина. Знову — кривава пляма… Вже вдруге…
Я вихопила з рук мсьє папери і, нічого не кажучи, вискочила з кімнати. Я бігла по сходах, як скажена. І — ніби залишалася на місці, ноги стали ватяними. Чи то кляті сходи розтягувалися переді мною?! Портрети, кабанячі та оленячі голови, роги, рушниці, канделябри, знову — портрети. Одне коло скінчилося, я ледь повзла по другому, і в голові моїй дзеленчали дзвоники. Нарешті дісталася кімнати, порозчахувала шухлядки. Куди я його засунула?! Ага. Ось. Є…
Я сіла на ліжко і відхекалась. Розіклала свою писанину. Розгорнула зелений блокнот на середині… Вп’ялась поглядом в одне, потім у друге… Голова розколювалась. Це була вже не голова, а яйце, котре зсередини видовбувало новонароджене курчатко: цок-цок-цок. Зараз розвалиться і з нього вийде монстр-мутант. Я заплакала. Море розмивало рядки — в першому і другому.
Однакові рядки! Зі схожим нахилом, із загогулистою «а», із розлогою і незакінченою «о», з кривою крапкою над «і»… Щоби помітити це, не треба бути криміналістом!
Я перекотилася на ліжку, і червоні плями від вина на моєму плащі відбилися по всьому простирадлу. Я валялася як випотрошена риба у власній крові. І нічого, зовсім нічого не могла збагнути.
Скільки це тривало? Годину? Дві?
Я ще раз погортала блокнот… Потім рішуче підвелась, натягла старі джинси, котрі ледь знайшла під жмутком тутешнього ганчір’я. Добре, що не викинула і футболку, в якій приїхала. Я сопіла, як потяг, що набирає швидкість. Я більше не дозволю знущатися з себе!
Певно, тут усе ж таки встановлені камери спостереження і це миле шоу транслюється на весь світ. І те, як я стрижу нігті, і… все таке інше. З Іванком… А потім іде реклама: «Зубна паста „орал-бі“ — найкраща у світі!»… Як дотепно! Ненавиджу!
Я грюкнула дверима так, що за ними щось упало. Можливо, зісковзнув із закривавленого ліжка той зелений блокнот… Чи риб’ячі кишки із діамантовою обручкою всередині…
Ненавиджу!!!
6
Я рвонула двері так, що вони розчахнулися і з обох боків ударились об стіни. І заніміла. Заклякла на порозі у бойовій стійці.
Мсьє Паскаль сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу.
Він був у смокінгу.
У білесенькій сорочці.
З чорним метеликом.
З лакованою палицею.
У чорних лакованих туфлях.
Ну, прямо — Роберт де Ніро!
І дивився на мене, високо закинувши голову.
Поглядом ентомолога.
7
Я зніяковіла. Навіть ноги самі собою підігнулися в глибокому реверансі. Ні, швидше за все — просто заслабли і підгорнулися.
Мсьє Паскаль посміхнувся.
— Ну? Що я казав!
Тон був такий же — іронічний, весело-знущальний — «наш», але
