Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Та не всі ж такі! – Варка, проте, не згодна.
– А ти наведи приклад.
– От хоч би й наш Володимир Павлович, директор!
– Таких тільки одиниці!
– І у місті я бачила багато чоловіків, що не п’ють, порядних!
– То у місті! А у нас… сама знаєш.
– Ні, я свого сина виховаю – на заздрість усім! А ще, дівчата, хочу, щоб він був чорнявенький, кучерявий, швидкий!
– Ну чисто тобі наш Володька… Чи то Володимир Павлович…
– Ти дивись, Варваро Іванівно, бо щось воно на те й показує!
Та як зарегочуть!
І наче отак пожартували, посміялись. А у Варки у серці щось та й зосталося.
Вона і направду вже на Володьку якось дивно поглядає.
Не як на мужчину, ні, і борони Боже, на чоловіка!
Володимир Павлович був жонатий, у нього син росте і дочка. А жінка – красуня така, що й пошукати, не для села така принцеса.
Білява Сусанна викладала у школі музику. Казали, що вона навіть закінчила консерваторію, мала якісь надії. Аж тут – Володька…
Неймовірний красень, хто встоїть?
А як вони танцювали на вечорах відпочинку! Усі аж голови звертали, як Володька плив у парі зі своєю жінкою у танці. Він високий, кучерявий, із чорних очей аж вогонь креше, як дивиться на Сусанну. А у неї – така дрібненька й біла ручка, мов у фарфорової ляльки, лежить у смаглявій міцній Володьчиній долоні. Білі кучерики туляться до білої сорочки. Блакитні очі топляться у чорних.
– Диво, а не пара! – кажуть про них в селі.
Так воно і є…
Тільки ж яка щодо цього різниця Варці? Хіба вона хоче його забрати?
Після особливо млосної ночі таки наважилась.
– Мені треба сина, – зайшла після уроків до кабінету директора, подивилася Володьці пильно в очі.
– Не зрозумів…
– Я хочу такого сина, як ти! Зрозумів?…
– Ні…
– Ну тоді скажу прямо: я хочу народити від тебе дитину, сина.
– Варваро, ти жартуєш? – розсміявся. Але встав із-за столу, потягнувся, аж захрустіло в шиї, різко видихнув і підійшов до неї впритул. – Ти ж пожартувала?
– Я тепер піду, а ти подумай! – розвернулася.
Пішла.
Зачинила двері.
Щось тоді на неї найшло…
Це Володька тоді уперше й посварився із дружиною.
Прийшов додому, а там – не зварено й не заметено. Сусанна, як завжди, або сидить десь з вишиванням, або біля телевізора куняє. Володьці що? Не звикати, він до їди не перебірливий. Відкрив собі холодильник, вийняв сала. Або й молоко – приніс від матері, живуть через дорогу – може й два літри випити. І діти часто обідають у баби з дідом, вечеряють.
Сусанна на дієті. Прозора і тонка, мов балерина, здається, дмухни – і полетить за вітром.
Зате завжди у неї свято. Гарно вдягнена, нафарбована, спокійна – на заздрість сільським жінкам, у яких робота та й робота. Ті ще поночі годують свині, доять корови, цідять молоко, перуть, вчиняють хліб, топлять піч – до хліба. А у Сусанни щовечора увімкнений абажур біля крісла і книга у руках. Не з бібліотеки, куплена.
– У бідних розумом великий телевізор, а у мудрих – своя бібліотека, – повчала вона чоловіка.
І дітки такі ж – охайні, ввічливі, біляві…
– Ти якось, сину, переінакшуй уже потроху свою жінку, – часом казала Володьці мати. – Ну так, вона міська, я все розумію. Але ж давно живе в селі. Ти якось потроху привчай і її до роботи – до свиней, до городів. Бо що будете їсти, як нас із батьком колись не стане?
Мати докоряє, а Володька тільки сміється. Обніме матір, поцілує.
– Мамо, – каже, – я спеціально вибирав собі таку Сусанну, щоб вона була у мене не до роботи, а до душі і серця!
– Я розумію, сину… Це поки молоді, а далі треба буде щось дітям дати, а ми не вічні.
– Все буде, все буде, мамо! Але тепер мені добре й так.
Дуже Володька любив свою Сусанну. Гордився нею, мов якоюсь квіткою екзотичною. Та й то ж – учителька! Хіба не
