Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– А я потім майже відразу ж і вступила на заочне! У цьому році отримую диплом, до речі!
– Ех!.. Нам би у школу такого спеціаліста, а то… хто тільки не читає ту англійську!
– А знаєш що, Варваро, кидай ти той Крим і повертайся додому! – то Оленка втрутилась в розмову. – Вовчик візьме тебе на роботу. У нас школа нова, гарна, обіцяють у новому навчальному році комп’ютерний клас зробити, га?
– Та й мати он наша вже геть слабенькою стала, чи ще й надовго переживе батька, коли залишиться тут сама… – підійшла старша сестра.
– Я не одна у мами, – огризнулася Варка.
– Не одна… Але ти ще не замужем… поки. Та й ти – наймолодша між нами. Коли що, хата, звісно, буде твоя.
– І справді, – обійняв Варвару брат. – Поки мама жива, побудь із нею?
– Скільки ж їй там зосталось… – утерла гірку сльозу ще одна сестра.
– …а потім хату продаси і поїдеш куди схочеш.
– Шкода залишати хату…
– І робота в школі є…
– Ти ж усе ’дно поки сама, і мама теж сама. То якось разом…
– Мама стільки натерпілась, тепер хай відпочине…
– Хата буде твоя, нам її не треба!
Ось так напосілися всі на Варвару, вона й зголосилася.
Було літо. Після похорону поїхала до Криму, написала заяву на перевід, повернулася додому.
А тут… Закотила рукава і взялась до праці. Від ранку й до обіду працює Варвара в школі: дали новий кабінет, але без ремонту, то треба й те підфарбувати, і те, а те докупити, випрати штори, підібрати потрібну літературу. Вовчик, чи то – Володимир Павлович, увесь час поряд крутиться. Перше, що він директор і повинен за всім тут наглянути. А друге – брат товаришки, сам і зазвав її до школи, тож мусить допомогти.
Від обіду й до темної ночі удома Варварі все те ж саме: мити, дерти, мастити, фарбувати…
Хата й не стара, але запущена, мамо рідна! Шифер поколовся – вода крізь тріщини натекла й проїла стелю – балки погнили, просіли, стіни від вогкості поцвіли, дерев’яну підлогу сточив шашіль…
– Тут тільки до чогось одного візьмись, а воно, мов вервечка, тягнеться! – жаліється Варвара.
– Так і є… – зітхає мати.
– Мамо, треба ж грошей на ремонт.
– Е, ні! Грошей не дам!
– А за що ж я все те буду купувати?
– То навіщо берешся? Я тебе не прошу ремонт робити, згодиться й так. Я гроші на похорон собі складала! От як помру, тоді хоч по мені й вали цю халупу і нову став! А поки жива – не дам тобі на ремонт ні копійки.
І мати далі годує свині. Табуни гусей, качок і курей за довгі роки зробили із подвір’я страшне болото. Рої мух, хмари пилу, калюжі із гноївки та помий, нестерпний сморід!
– Де ногою не ступну, кругом пташиний послід, – знову починає з матір’ю розмову Варка.
– А як же ти хотіла? Щось мати й бути пані?
– Якось у людей воно по-іншому виходить – і господарство є, і під ногами чисто!
– А в кого ж це так?
– Он хоч би і в Володьки! І в його батьків… Давай, мамо, відділимо для птиці шматок городу, натягнемо сітку? А на подвір’ї розіб’ємо доріжки, посіємо квіток?
– А це вже аж після моєї смерті! Бо я так звикла і по-іншому не можу! – стріпнеться мати. – Бач, чого захотіла! Яка там у своїх інститутах стала чистьоха! Городу не дам вділяти – там мають рости картопля з буряками! А птиці добре й тут, перед хатою. І мені добре – увесь час на очах, захоче їсти чи води, то я доллю…
На осінь, правда, Варці стало трохи легше: хоч вийшла з дому до школи. А там тобі й доріжки, і квітники, і діти…
От що-що, а дитину Варка й собі хотіла б – природу ж не обдуриш! Тіло їй розквітло, розпустилось, ночами від незрозумілої тривоги стало важко спати.
Але заміж – ні! І не кажіть Варці про це – всі знали. А от дитину…
– Я б хотіла хлопчика, – якось ділилася вона з учительками.
– Хлопчика? Щоб виріс п’яницею?
– Е, ні! Я б виростила із сина справжнього чоловіка!
– Так кожна мати каже! Ростять, виховують, ночей недосипають. А воно… тільки вуса висіються, вже й цупить пляшку. Краще дівчинка, – говорять вчительки.
