Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Варчин батько був гіркий п’яниця. Та й хіба тільки він один? В селі що не хата, то своя історія, свої таємниці. Дуже мало справжніх хазяїв, таких, що у них – у дворочку, мов у віночку. А більше…
– Не буває сім’ї без сварок, як без музики весілля, – виправдовувався Іван, як дочка, лиш трішки підросла, стала тата усовіщати і просити.
– А от буває, буває! – кричала Варка. – Он у Оленки, моєї однокласниці, батько не п’є! І працює так само, як і мама! Я ні разу не чула, щоби він її поганим словом скривдив!
– Бо Оленчин батько – тюхтій, підкаблучник! – реготав Іван, бо мав на все свою примовку: – А я не такий, ні… Я над собою нікому не дам посміятися! Ще твій дід, а мій батько казав: Іване, не дозволяй, аби твоя жінка на тобі верхи їздила! І таки не буде! Ніхто в селі не скаже, що твоя мати мною верховодить!
– Мама?… Верховодить?… Тату! Та вона через твої постійні бійки он ледве ноги волочить. І плаче увесь час!
– Жінка плаче, а свиня скаче!
– Тату, послухай…
– Погана жінка і вино б’ють чоловіка заодно!
– Наша мама погана?
– Все!!! – раптом зробився червоним батько. – Це ти що собі дозволяєш?! Яйця курку надумали вчити? Йди з очей, поки я ще добрий!
Варвара йшла.
Після таких розмов із батьком у неї боліла голова й тиснуло серце. А тут ще й мати:
– Доню, не дражни батька, не вичитуй. Бо він каже, що це я тебе намовляю. А тоді ще нап’ється, і буде через тебе в хаті буча! Поки лихо спить тихо – ти його не буди. Не кажи тому виродку більше нічого, не треба.
– Але ж, мамо…
Старші брати і сестри, лиш закінчили школу – та й зникли із села. Рідко тут з’являлися. А батько все більше й більше пив, буянив.
Варці вже й соромно було за батька.
Вона й до клубу на танці не ходила. Дівчата прийдуть, гукають із собою. А у неї… немає й у що вдягнутися, у що взутися. Батько п’є горілку, мати цілими днями гарує – назбирала у двір того господарства, усе кудкудаче та мекає, рохкає й реве, бо хоче їсти.
Люди б із того якісь гроші мали. А у них – немає: мати до копійки усе зароблене несе до ощадкаси, складає собі та батькові на смерть, про чорний день, на весілля дітям.
Ще старшим щось купляла. А вже Варварі, як попросить на обновку…
– Доношуй, – каже, – за старшими сестрами! От подивись, поглянь, які ще гарні плаття, які кофти. Колготки можеш позаштопувати, підошов все ’дно із туфель не буде видно.
Так Варвара й ходила – у обносках, через те й до клубу – ні ногою. Вона не хотіла ставати посміховиськом, не хотіла, аби про неї казали, що вона немов старчиха…
А які ж ті кофти?
– Мамо, ось у червоній міль рукава вже добре поточила, – жаліється Варвара і думає: а може, таки куплять нову?
– Давай її сюди, – каже мати, – ось обріжу, а ти сядь і гарненько позаштопуй, та й вийде добряча жилетка!
– А в Оленки нове плаття…
– До кого ти рівняєшся? Дядько Павло не п’є, не пропиває грошей. А у нас – сама он бачиш, яка біда лежить у ліжку!
Варвара зітхне, замовкне, візьме порвану кофту та й шиє.
Оце, бува, зайде вона до хати, погляне в той куток, де батько п’яний спить, – сорочка йому розхристається, переморщені груди у сивому волоссі, рот роззявлений, – та й аж затулить долонями обличчя.
Відчинить Варвара настіж двері, коли літо, а взимку, бувало, ще й сіє хмаркою дезодорант, аби перебити важкий і нестерпний сопух від батькового дихання. А для чого? Щоб не було чути і від неї. Бо уже й волосся, й одяг – геть усе чисто просмерділося у тому чаді.
А матері мов і байдуже, чи за довгі роки звикла, бо іншого не знала.
Вона терпить і тільки одне торочить Варці: не спішити заміж.
Та вона могла б уже того й не казати, не нагадувати майже щодня й щогодини. Бо воно було в доччиній голові – як молитва.
Варвара теж після восьмого класу втекла з батьківської хати. Жили на Сході, а вона поїхала вчитися аж на Захід, аби подалі від дому й рідше туди їздити.
