Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Ми всі жертви тих, хто сам у свій час був жертвою.
Луїза ХейЛіда Яківна – хороша вчителька, заслужена: вона так віддавалася роботі, що й не знайшла часу заміж вийти.
Відколи її пам’ятали у селі – увесь час у синьому костюмі – піджак і спідниця, волосся зібране у вузлик; постійно кудись бігла, увесь час у клопотах, у роботі.
До сімдесяти років працювала в школі!
Ніколи не тримала ні свиней, ні корови; три курки, півень і трішки городу – от і вся господа. Бо й коли б вчительці було за тією господою доглядати, як у неї – школа!
Уже давно темна ніч, далеко за північ – світло горить тільки в одній хаті, усі в селі знали – то Ліда Яківна готується до уроків: перевіряє зошити, пише плани, книжки читає, гортає газети і журнали, аби було щось цікавеньке дітям розповісти.
– Що підручники? – відгукнеться вчителька, коли сільські молодиці їй кажуть, щоб менше світла палила та не гибіла так дуже над книжками. – Підручники діти вдома й самі прочитають, а от не кожне тобі сяде й буде вишукувати додаткову інформацію! Вам шкода світла? Мені держава гроші повертає!
А хата в Ліди Яківни стара-старезна, ще та, що баба з дідом будували. Стіни глиняні, двері чорні та низенькі, хіба одна обнова – замість солом’яної стріхи шифер, а так – «Шевченкова садиба».
Вранці ще молодиці корів не доять, а Ліда Яківна біжить до школи. А там – пише щось на дошці, робить у книжках закладки, протирає парти. Діти – в двері, а вона їх зустрічає. І кожного, кого побачить, розпитує – як здоров’я, чи поснідав вранці, чи гарно вивчила уроки, чи не дуже батьки сварилися.
А після дзвінка Ліда Яківна в класі не ходить, а літає; над кожним зігнеться, до кожного знайде питання. З інших предметів учителі не можуть назбирати школярам за цілу чверть оцінок, жаліються, що ті не вчаться, або за новим матеріалом немає коли усіх гарно опитати. А в Ліди Яківни – кожна дитина! – кожного уроку щонайменше по три оцінки має!
Вчителька усе записує у спеціальний зошит, а потім переносить до класного журналу. І як додивиться, що якась там дитина могла б і більшу оцінку мати – виходить ні «три», ні «чотири», підкреслює у своєму зошиті прізвище тієї дитини червоним олівцем, а тоді – начувайся! Уже давно закінчились уроки, вечірнє сонце золотить спустілі коридори, а в кабінеті Ліди Яківни кипить робота. «Сумнівний» учень уже аж зі шкіри лізе, аж лоб йому упріє – так старається вчительці догодити: завчити правило або пригадати потрібну дату, гарно прочитати; та все не те!
– Знаєш, Ромчику, – каже Ліда Яківна у ту хвилину, коли мученик уже надіється, що от-от зможе вискочити зі школи і побігти мерщій додому. – Я оце до тебе пильно придивилася і знаєш, що зрозуміла?
«Мученик» мовчить.
– Ти не на «чотири», ти на «п’ять» у мене повинен знати!
– Лідо Яківно, я… – важко зітхає учень.
– Нічого не хочу чути! Тепер – гаразд, можеш іти додому, на сьогодні досить! Та й я вже теж втомилася… А від завтра ми щодня будемо займатися.
І так і було! Тиждень-другий вчителька після уроків ще ловить цього учня, стереже його під дверима, носить до школи із собою хліб і яйця – щоб школяр не міг відмовитись через те, що дуже хоче їсти. А потім він звикає й долучається до компанії «ударників навчання»; наступної чверті замість трійки має тверде «чотири», а на літні канікули несе в табелі кругленьке «п’ять».
А яким класним керівником була Ліда Яківна! «Її» дітей так добре не