Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко

Марія Федорівна пішла до скрині, відкрила віко – там стосами лежать старі газети, від часу зжовкли. Виклала їх на підлогу, взялась до хустинок, а вони, мов решето, в руках розлазяться.

– Миші поїли! – сплеснула вона руками.

Взялась до іншої скрині, шукати новий одяг, – і там те ж саме! Роззирнулися вчительки по хаті – шаф ніде немає, а те, що висіло на вішалці, – старе лахміття.

– Ну що ж, – каже тоді одна із жінок, – побіжу я, мабуть, додому, мені найближче, візьму хоч байкового халата, нову хустину, не будемо ж ми покійницю нести селом у драній хустці!

А тоді підійшли до ліжка…

– Надю, може, у тебе є яке старе негодне простирадло, – каже Марія Федорівна, – то вже відшкодуй, бач…

– Гаразд, візьму.

От та жінка побігла додому за речами, а решта вийшли надвір.

– Як же це так? – зітхають. – Покійниця прожила сама, а в хаті пустка, ніде нічого.

– Боже-боже, – зітхнула Марія Федорівна. – Я тепер довго не зможу спати: вона лежить, а над нею півстіни надулось, тріщина така, що видно небо! Зараз, дівчата, приб’ємо рядно гвіздочками, бо прийдуть люди, якось недобре буде – Ліда Яківна усе село вчила, а ховатимемо з розваленої хати.

Надя швидко повернулася з речами. Вчительки разом із головою сільради поспішали навести лад у хаті – підперли кілком стіну і забили гвіздками глибоку тріщину над ліжком, повиносили на вулицю відра із помиями і гниллю, перевдягнули тіло у байковий халат, намотали хустку.

Уже й друга година – а нікого! Ніхто не йде на похорон.

– Немає чого й чекати, – каже тоді голова сільради. – Везімо на цвинтар тіло. Ми з водієм і сусідом винесемо труну, а ви кладіть поряд кришку, та й поїдемо.

– Як?! – каже Марія Федорівна. – Так не годиться! Хоч трохи селом треба пронести! Щоб люди бачили, це ж шанована вчителька!

– Як знаєте…

Труну поставили в машину, поклали на кришку труни хліб, і так, як є, – чотири вчительки понесли той хліб із двору.

– Гей, жіночки! – щойно завів мотора і гукає до вчительок водій. – У мене тут невеличка аварія сталася – згоріла свічка. То я не можу помалу їхати. Якщо хочете нести кришку, то будете підбігати.

Ось так і ховали Ліду Яківну, на бігу. Машина щосили гарчала, на машині трясся гріб, за машиною йшов голова сільради. А попереду, із кришкою в руках бігли чотири вчительки. Голова їх ще й підганяв, коли бачив, що машина от-от може наїхати.

– Гей! Давайте швидше!!! – перекрикував він ревіння мотора. – Підбіжіть! Жіночки!!! Швидше! Швидше, бо наїду!

Був місяць грудень, майже четверта година вечора, сутеніло. Людей ніде не видно, тільки дивна процесія бігла селом, з-за воріт гавкали собаки.

– Ой, дівчата, нам тільки червоного прапора попереду не вистачає! – раптом на весь голос гукнула Марія Федорівна.

Вчительки із подивом перезирнулись…

Найбільше, що може зробити чоловік для своїх дітей, – це любити їхню маму. Так він формує уявлення дочки про її майбутнє подружжя і показує приклад синові.

Була Варвара четвертою дитиною в сім’ї, останньою. Мама пізно її надбала, й, мабуть, про те дуже шкодувала.

– Доню-доню, – дуже часто казала вона ще маленькій Варці. – Не будь дурною, як була я: коли виростеш, нізащо не поспішай виходити заміж. Або й взагалі – не треба.

– Та я й не вийду, – згоджувалася у всьому.

– Але ж біда з вами, дівчатами! Для чого ви мені насіялися? Будете, як я, колись терпіти! З хлопцями воно простіше…

– Ти що, нас не хотіла? Ти не любиш мене й сестер?

– Коли – любити? Хіба є мені коли любити?! Які ж чорти придумали той заміж…

Мати стогне, Варварі її шкода…

– Я заміж не вийду… Але можна мені дитинку народити, тільки для себе, мамо?

– Хіба – хлопчика, – мати, мабуть, жартувала? – бо дівки родяться на муки.

Варвара дуже жаліла маму: худенька, згорблена, увесь час бліда на обличчі – від