Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Півроку матері з батьком не писала і боялася отримувати листи. Знала, що мати, як і старшим своїм дітям, буде писати одне й те ж саме: про те, який їхній батько дурний, нікчемний, що він щодня п’є горілку, влаштовує сварки і бійки.
Наче вони самі того не знали!
Надивилися в дитинстві.
– Наплакалась, і досить! – А коли дівчата з гуртожитку питали Варку, чому вона не їде на вихідні додому, відповідала: – У мене в хаті справжнє пекло! Я туди не хочу.
А коли запрошували із собою на гулянку, теж відмахувалась:
– Облиште мене, йдіть собі. Я хочу побути в спокої.
І училась. Старалася з усіх сил. Мала Варка найбільші бали у заліковій книжці. Ходила співати в хор, бо за те давали зайві вихідні і надбавку до стипендії. А ще записалася на курси крою і шиття – аби й на одяг не витрачати зайві гроші. На всьому економила.
Після закінчення педучилища направили Варвару на роботу аж до Криму!
– Як же тобі пощастило! – раділи за подругу дівчата. – Там увесь час тепло, море! Зустрінеш якогось морячка, вийдеш заміж, а ми будемо до тебе приїздити в гості.
– В гості – можна, – казала Варка. – Але морячка не буде! Я ніколи не вийду заміж…
– А як же особисте щастя?
– Я надивилася у себе вдома на те щастя вдоста, собі такого не хочу!
І яке ж гарне, яке ж добре почалося у неї життя!
Як молодій вчительці, відразу ж дали квартиру. Робота була дуже близько від дому.
Та й скільки тої роботи! Варка зранку йде до школи, там веде уроки. Потім – гуляє собі сама містом, заходить у магазини. Увечері теж – біжить на прогулянку, на берег. Сідає на лавці і дивиться на хвилі: ніколи в дитинстві не була вона на морі – батькам її було не до того, щоб повезти.
А тепер життя наче віддавало Варці сповна за всі змарновані роки.
– Девушка, а как вас зовут? – час від часу підходили до неї хлопці – знайомитися.
Та Варка тільки скине погляд, такий гострий, немов шаблею сіконе. То й відійдуть.
А були й настирливі. Бачать, що дівчина щодня сама й сама гуляє, думають, що дуже скромна, то й квіти дарують.
Хороші були хлопці.
Але ж ніхто з них не знав, що в неї в голові записано.
І раптом…
Мати дзвонить, кричить у слухавку:
– Ой, що ж я тепер буду сама робити-и-и-и-и?!!! Ой, я ж нещасна така-а-а-а! Доню, приїжджай!
– Що трапилося, мамо?
– Ой, біда! Горе яке велике-е-е-е! – Варка аж відсахнулася від слухавки. – Батько наш поме-е-е-ер! Немає більше батька! Ой, сироти ми тепер, бідні сироти-и-и-и!
– Мамо! Заспокойся! – Варка чомусь замість заспокоювати, втішати матір, розсердилась на неї. Скривила губи, але не від жалощів за батьком, – від зневаги. – За ким ти плачеш? За ким побиваєшся? За своїм катом? Опам’ятайся! Помер – хоч поживеш тепер, як людина!
Після похорону Варвара вирішила повернутися – не надовго – у своє село. Стало шкода матір. Така старенька, квола, жалюгідна. Та й хата посунулася, треба було докласти рук.
А головне: на похороні підійшов до неї директор школи…
– Хоч і молодий, а ось поставили нашого Володьку директорувати, – хвалилася Варці Оленка, шкільна подруга, та, що у неї батько був хазяїн. – А що? Не увесь же вік йому бути простим учителем. А тепер он хвалять у районі!
– Оце ваш Вовка? – аж здивувалася Варвара. Вона вже років десять, як не бачила Оленчиного брата. Та й тоді не звертала на нього ніякої уваги. А тепер…
– Варваро, привіт, – Вовка сам до неї підійшов. – Як же ти змінилася, геть зовсім якась інша стала!
– Та й ти теж!
– Давно тебе не було у селі. От на вулиці побачив би – не впізнав, подумав би, що кінозірка ненароком завітала, – не те щось ляпнув, ще й на похороні.
– Та у мене робота, ніколи було, – виправдовувалася Варвара. – Я ж учителька, а ти сам знаєш, як то воно в тій школі.
– Знаю-знаю, – посміхнувся самими кутиками вуст Володька, біля чорних очей – ні зморщечки. – А ти, до речі, що там викладала, у тій своїй кримській школі?
– Англійську мову… – зітхнула Варка.
– Але ж ти, здається, тільки педучилище закінчила, молодші класи?
