Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
А ще Сусанна пречарівно співала. Підіграючи собі на роялі, часом збирала біля актової зали цілий натовп слухачів, які голосно плескали у долоні після закінчення «концерту».
Усе те дуже подобалося Володьці.
А сьогодні, після тієї дивної розмови в кабінеті із Варварою…
Володька, тільки переступив поріг, відразу ж до Сусанни:
– Чому у нас така порохнява скрізь літає? І повітря якесь затхле! Ей, Сусанно, скільки можна спати?
– Що?… Я… – прокинулась Сусанна, від несподіванки злякалась, тре кулачком сонні очі, поли шовкового халатика роз’їхалися, стало видно голі ноги, на нігтях червоний лак.
Володька придивився, а ті ноги білі-білі, аж наче сині. Раніше б він замилувався, а тепер кажуть: закінчується кохання, починають ставати видимими недоліки.
– Ти хоч би на сонце коли виходила, а то… шкіра синя, немов у курки!
– Що?…
– Кажу, що досить уже мені до матері ходити їсти. Он у нас нова хата, літня кухня, хлів. Але тут пусто й пусто… Хіба тільки павутиння, і ти увесь час як не читаєш, то малюєш нігті або спиш! Де наші діти?
– Вовчик у садочку, а Олюнька, мабуть, у баби з дідом.
– Ніколи наших дітей немає вдома! Так і виростуть, я й не побачу! За чужими день при дні пильную, а свої як не у садочку, то в баби з дідом! Яка ти мати?
– Що?…
– Нічого! Насмаж мені котлет на вечерю і звари картоплі. Я хочу, щоб ми від сьогодні усі разом їли за столом! І ти теж будеш їсти! Бо он худа, як тичка, немає на що й глянуть!
– Яка це тебе оса вкусила? – пробувала всміхатись Сусанна. – Чому ти на мені злість зганяєш? Так не можна…
– Перестань мене увесь час повчати, що мені можна, а що – ні! Я вже давно не хлопчик!
– Ти ведеш себе недостойно, Володю…
– А хто достойно? Той очкарик Віля із консерваторії? Давно треба усвідомити, що я геть інший!
– Не заставляй мене жалкувати про…
– Зрозуміло! Ти жалкуєш, що не вийшла заміж за Вілю?
І так слово за слово…
Цієї ночі вони уперше й спали нарізно. Наступного ранку Володька, правда, вибачався, казав, що то все через перевтому.
І Сусанна його пробачила: мало чого не буває в житті, та й, зрештою, у них і справді така робота. Але урок затямила і, прийшовши зі школи, взялася за хазяйнування. Напекла пиріжків, помила скрізь підлогу, заборонила дітям іти до баби з дідом.
Наступна сварка була саме через це.
– Що ти собі думаєш?! – звірів Володька. – Мати з батьком тримають для нас хазяйство! Вони побудували цю хату, виростили нам дітей! А ти… Мало того, що нехтуєш матір’ю, нічого їй не допомагаєш, тижнями не заходиш до них на подвір’я, то тепер ще й онуків не пускаєш!
– Але ти…
– Мати моя он плаче, у батька тиск піднявся. Думай, Сусанно, що ти робиш!
– Я…
– Казала колись мені моя мати, казала! Щоб я брав за себе сільську дівчину, а я не слухав!
– То я…
– Що тепер?
Чорна кішка пробігла між подружжям.
Як то воно все трапилось, Варвара й не зогляділась. Вона хотіла мати собі дитину, а виходило, що розбивала тепер чужу сім’ю?
– Та не вийду я за тебе заміж! – уже вкотре твердила вона Володьці. – Ти цього не розумієш?
– А для чого тоді усе це… Для чого ти ходила, казала… Хіба ти не казала?
– Я тільки хотіла собі дитину, і аби вона була від тебе. Що ж, не вийшло…
– Але ми уже стільки часу зустрічаємося! Я хочу, аби ми більше ні від кого не ховалися, а жили разом. Я хочу з тобою жити, Варваро! Давай одружимося, офіційно!
– Слухай, Володь, опам’ятайся. У тебе є діти, жінка, і я ніколи не стану поміж вами!
– Я своїх дітей не збираюся кидати! Але Сусанна… Я її більше не люблю, я хочу бути з тобою!
– Не хочу я будувати щастя на чужому горі, – відказувала йому Варвара. – Та й як до мене поставляться твої діти? Вони ж мене зненавидять! А батьки? Проклинатимуть на кожному кроці! Не може поміж нами нічого бути, та й усе! І – ти ж колись любив Сусанну?
