Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– І мені теж!
– А я буду проклинати!
Намарно Варвара переконувала рідню – ніхто їй не повірив.
– Тоді… тримайте ключі від хати і про мене – перекидайте усе догори дном, як хочете, валіть, копайте, бо я тут теж жити не буду. А продасте… тоді мені дасте знати.
– Зачекай! – брат загрозливо рушив у бік Варвари, а їй здалося – що то покійний батько ожив, такою разючою тепер була між ними схожість. – Зачекай, сестро, не хитри! Не обманюй нас, віддай материні гроші, а все інше теж поділимо по-братськи.
– Й по-сестринськи, – докинула сестра.
– По-чесному!
– Та пішли ви всі! Я вас знать не хочу! – і Варварїа заридала.
Хату довелось таки продати. Люди у селі дізналися про її роман з Володькою, почали позаочі говорити, що вона тим доконала матір.
Якось Варвара подзвонила найкращій подрузі, ще з училища, пожалілась. А та…
– Приїжджай, Варваро, – каже, – до мене! У нас село велике – міського типу, є дві школи, коли що, то можеш і на роботу влаштуватись. Видамо тебе заміж, або – сільрада ж дає вчителям гуртожиток. Та й фах у тебе такий. Ти знаєш, як нам потрібна в школу вчителька іноземної мови?
– Дякую тобі. Чим мені ризикувати? А то й приїду!
– Приїжджай!
Варвара швиденько владнала всі формальності, зібрала речі в чемодан – та й гайнула світ за очі.
Коли забирала трудову книжку зі школи, Володька взяв її за руку.
– Варваро, якось у нас так вийшло…
– Не хвилюйся, все нормально!
Так і попрощалися.
На новому місці Варварі і справді дали квартиру. Та де квартиру! Цілих півхати виділила сільрада як молодому і перспективному спеціалісту.
Село було красиве і велике, дуже близько до обласного центру. Вулиця, на якій тепер жила Варвара, – із щойно зведених будинків. Біля хати три сотки городу, невеличке подвір’я, підведена вода.
– Яка ж я тобі вдячна, Світлано! – Варвара чулася так, неначе щойно вирвалася із пекла. – І головне – я ж сама собі створила пастку! От скажи мені, подруго, для чого мені здалася та дитина? От чому я так її тоді хотіла? Наче мана якась найшла…
– Ну, взагалі-то всі дівчата мріють вийти заміж, а вже потім народити. Але ти, Варко, завжди була якась трохи дивна.
– Тепер як згадаю… Боже, і чим я думала? Що б я там, у тому забитому селі, у тій убогій хаті робила? Як би я могла виростити сина нормальною людиною, га? Та ще й Володька… Ні, він, Світлано, красивий чоловік, освічений, розумний. Але… Уяви, що було б, якби я там народила від нього сина!
– А чому саме сина? – дивувалася Світлана.
– Тільки сина! Якщо колись мені ще щось подібне збреде в голову… Але то вже, мабуть, навряд чи буде.
– Не журись, подруго, віддамо тебе ще заміж, у нас в селі є нежонаті чоловіки.
– Вдівці або п’яниці, чи, боронь Боже, розведені? Ні, мені не треба.
– То ти перебірлива? Хочеш у тридцять років парубка? А знаєш, є у нас один такий, можу познайомити!
– Я вже нічого не хочу. Просто спокійно жити, ходити на роботу. Все…
Але сталося інакше.
Недарма кажуть, що бажання здійснюється саме тоді, коли уже перестаєш про нього думати й чекати. За тиждень, щойно відсвяткувавши сяк-так скромне новосілля (запросила Світлану з чоловіком), Варвара збирала зі столу посуд. Раптом її сильно замлоїло, перед очима попливли білі стіни, з обличчя збіг рум’янець.
– Що тобі? – Світлана сполошилась.
– Гадаю, перевтома… Я стільки всього пережила, аби ти знала…
– Ну то ми підемо, ти відпочивай.
Та наступного ранку Варварі не стало краще. «Мабуть, щось з’їла не те», – думала вона.
Поголодувавши ще два дні (бо й крихти хліба не могла взяти до рота, відразу ж починала блювати), вирішила поїхати до лікарні. А там дізналася, що то були перші ознаки вагітності, колись такої бажаної.
– Що ж ти думаєш робити з дитиною? – Світлана першою дізналась про вагітність.
– Як що? Буду народжувати!
– А батько?…
– Я народжуватиму для себе!
На родини до Варвари зійшлись лише колеги.
