Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Андрійчик не міг повірити у своє щастя. Наталчина голова була у нього під підборіддям, і він насолоджувався-вдихав п’янкий аромат від її волосся, дивився на опущені вії, на уста, на шийку, ще нижче – де у трішки завеликому декольте біліли маленькі груди.
Умирав…
Після танцю повів назад на своє місце, але не так, як інші хлопці, а тримаючи за руку.
Уже й пора було відпускати, а він – не смів, чекав, коли вона прийме свою, сама.
І вона відпустила. Відвернулася від Андрійчика і сміялась, щось розказуючи дівчатам.
Він тепер далеко не відходив, стояв поряд. І коли заграла весела пісня, пішов у танець.
– Ти що це, ей?! – перегукував музику Максим. – Накинув на Наталку оком? Гляди, за нею Денис давно вже упадає! Вони давно вже зустрічаються! Хіба не знаєш?
Андрійчик тільки посміхнувся на те:
– А я давніше!
– Коли давніше? Може, ще в садочку? Сподобалась Наталка, зізнавайся?
Мовчав…
Ось знову заграло. Олександр Малінін співав: «Как упоительны в России вечера». Андрійчик не спускав очей із Наталки. А вона – кружляла у танку із кимось іншим – не із Максимом, не з Денисом, не з ним. Але хай собі – не з ним – думав Андрійчик, аби тільки не з Денисом.
А той, здавалось, і не дуже й журився за Наталкою, він тепер стискав у обіймах якусь яскраво нафарбовану дівицю у міні-спідниці та колготках в сіточку.
– Приїжджа, з міста, – раптом гаряче шепнув йому на вухо Максим. – Вона віддається за шоколадку, ти як?
– Що – як? – ніби не зрозумів Андрійчик. Думав, що Максим від нього відчепиться.
– Ти що, не хочеш побути наодинці з доступною дівкою? Ти ж щойно з армії повернувся!
– Та ні…
– Як знаєш, бо я – після Дениса.
Андрійчик ледве дочекався кінця пісні, підійшов упритул до Наталки:
– Можна я проведу тебе сьогодні додому?
– Я ще не йду, рано! – усміхнулася Наталка. – Це ж випускний, усі будуть танцювати аж до ранку. Та й треба ж сонце зустрічати!
– А можна, я з тобою? – сказав щось аж надто сміливе. Дурне!
– Можна! – дівчина пустила бісики очима, пхикнула – але він бачив, що незлобливо.
Цією обіцянкою Андрійчик і втішився. Пам’ятав про «доступну дівку», набрався сміливості і не відходив тепер ні на крок від Наталки, не спускав із неї очей. Помічав, що її це тішить – інші дівчата позирали із заздрістю.
Та й Денис із Максимом зникли, вони більше так і не з’явилися біля школи.
Сонце розірвало пелену ночі раптово.
– На гірку! Ходімо на гірку зустрічати сонце! – кричали випускники.
І втомлена класна керівничка, очоливши своїх колишніх учнів, построїла їх у шеренгу, аби повести асфальтовою доріжкою геть зі школи.
– Я дуже втомилася… – Наталка зняла із ніг туфлі й стала босими ногами у холодну й зарошену траву. – Я нікуди не піду!
– Так не можна, – захитала головою вчителька. – Це ж зустріч сонця! Її ніяк не можна пропустити!
– Чому?
– Бо… Бо це така давня традиція! І ще є повір’я – із ким зустрінеш схід сонця, із тим ще не раз потім зустрінешся, матимеш спільну долю! А ми ж хочемо й надалі зустрічатися, бути друзями, підтримувати одне одного в житті?
– Хочемо! Хочемо! Аякже! – кричали збентежені випускники. – Ходімо скоріше, бо сонце вже ось-ось покажеться! Ходімо з нами, Наталко!
– Ні, я краще піду додому… Андрійчику, ти не бачив Дениса?
– Не бачив…
– Куди ж це він подівся…
Ось так вони і йшли разом, у перших променях її першого сонця.
Хоча… Вона уже зустрічала сонце із Денисом, майже.
Вони давно вже зустрічалися, кілька разів стояли під вербами – аж до ранку. Цілувались…
А тепер її вів Андрійчик.
Наталка йшла – й байдуже, чи йде там хтось поряд із нею, чи вона сама. Утомлена, ноги збиті в кров – через нові туфлі та через танці.
Сонце підіймалося все вище, вище…
– Знаєш, а я вже й шкодую, що не пішла разом з усіма – капризувала Наталка. – Це все через тебе!
– Через мене…
