Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ти ж втомилась?
– Втомилась?! Та я ще б танцювала й танцювала! А тут – іду з тобою? І чого ти до мене причепився, мов реп’ях котові на хвіст?
– Бо ти мені сподобалась…
– Можна вмерти – сподобалась! Хіба тільки тобі одному?
– Але мені – найдужче…
– Не тільки тобі! Тут би ціла череда хлопців йшла за мною, коли б я лиш схотіла!
– Я знаю…
– Знає він! А ти знаєш, яка я тепер на тебе сердита?
– Як хочеш, то давай повернемося назад… – його навіть тішили ці дівчачі примхи. Аби тільки не говорила про Дениса. А так – якесь сонце розгоралося у Андрійчика всередині. Воно приємно лоскотало, гріло, пекло, смалило!
І вона це відчувала.
– Але у мене збиті ноги! Ось, поглянь! Ти що, не бачиш навіть, що я йду боса?
– Бачу… Тобі, напевно, коле в ноги?
– Так що?
– А от що! – і він підхопив її на руки, притис до себе, завмер. Аж світ йому померк в очах.
Світило сонце, хоч вранішнє, погідне, але сліпучо-ясне. І, мабуть, десь уже й прокинулись люди, і хтось би міг їх так от побачити. А це ж село…
Але Андрійчик не зважав.
Та й що він робить?
Він несе на руках свій найбільший скарб – ось цю Наталку, без якої тепер не зможе й дихати!
Приніс під самі ворота, обережно поставив.
– От і все, бувай! – манірно й просто так сказала Наталка і пішла, навіть не озирнулася вслід. А він стояв, мов стовп, і дурнувато посміхався. Схаменувся, коли от-от мала увійти у двері.
– Наталко! – гукнув. – То я прийду сьогодні вечері?
– Це ще для чого? – здивувалась. Однією рукою тримається за одвірок, а іншою тре собі обличчя, хоче спати.
– Може… Підемо в кіно разом, га?
– Ну… приходь.
– Я прийду!!!
Вже й вечір вповзає у західне вікно червоним язиками полум’я, а Андрійчик усе сидить – не заснув і на мить, боїться пропустити потрібний час…
Аж тут хтось постукав у найближчу шибку. Та так голосно й уперто.
– Хто там? Сину, піди подивися! – гукає із кухні мати.
– Йду…
А втома таки дається взнаки. Хоч і молодий і кохання не давало увесь день стулювати йому повік, аж тепер відчув Андрійчик, що втомився.
– Чуєш?! А я й не знав, що ти удома! – прямо із порога вхопив його в обійми Назар, товариш і однокласник. – А у мене сьогодні весілля, бачиш? – і показав на білу квітку, пришпилену на груди.
– Я… Я тебе вітаю, – чомусь світ перед очима став хитатися. – А чому ж ти не з гостями?
– Та тут таке, друзяко… Розумієш, мій дружба перепився, його швидка забрала. А без боярина яке весілля? Дружка вередує. Я вже був у розпачі, як тут – хлопці кажуть, що ти прийшов з армії, бачили тебе на випуску сьогодні. А я й не знав! Ти чому мені не сказав, га?
– Та я тільки вчора приїхав… – виправдовувався Андрійчик.
– Вчора? І не чув про моє весілля?
– Ні…
– От мені товариш! Але не страшно! Я як почув, що ти вже вдома, відразу ж покинув весілля – і до тебе. Тож збирайсь, Андрійчику, будеш у мене дружкою, найстаршим!
– Але я… Я не можу…
– Чому це? – здивовано підвів брови Назар. – Я заради тебе кидаю молоду, гостей, мчу на всіх парах, а ти?! Ти що, хочеш мене образити, та ще й у день мого весілля?
– Ні…
– Тоді нічого не хочу чути! Даю тобі п’ять хвилин на збори, й їдемо!
– А вечеря? – із полумиском гарячої картоплі до кімнати увійшла Андрійчикова мати.
– Яка картопля, тітко Світлано? Ми ж їдемо на весілля!
– Отакої!
Сутеніло дуже швидко. Андрійчик поглянув на годинник.
– Гаразд, я зараз поїду з тобою, але потім на кілька годин мушу відлучитись, маю справу.
– Про що мова? Звичайно!
