Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Але весілля є весілля, час тут летить, немов потік, не зогледишся, а уже минула не одна година. Андрійчик аж злякався, коли поглянув на годинник.
– Уже десята!!! Господи!..
– Що сталося? – обійняв товариша Назар. – Не бійся, мамця не буде тебе лаяти, ти ж уже дорослий.
– Та я не про те…
– А що сталося?
– Розумієш, я мушу йти, я пообіцяв…
– Та говори вже!
Назар випромінював стільки радості та щастя, що Андрійчик вирішив йому зізнатися:
– Я призначив одній дівчині побачення, пообіцяв їй прийти, а тут – весілля.
– Не біда! Хто вона така?
– Ну…
– Давай швиденько – одна нога тут, друга там – біжи до своєї любаски і повертайтеся разом назад!
– Та я не знаю, чи вона погодиться. Просто ми ще не зустрічалися ні разу. Та й… вона, здається, чужа кохана.
– Пусте! Усі дівчата – чиїсь кохані! Веди її мерщій сюди і, може, скоро потанцюємо ще й на вашому весіллі!
Андрійчик аж стріпнувся – а що як… Накинув на плечі куртку і щодуху побіг у темінь.
Наталка його таки чекала… Підходячи до її подвір’я, на мить зупинився, постояв, відхекався. А поки він приходив до тями, побачив, як Наталка визирнула у вікно, потім вийшла за ворота, знову ввійшла.
«Невже чекає на мене? Чи, може… Ні! Вона повинна бути моєю!»
Ось Наталка вже вдруге зачиняє хвіртку, повільною ходою йде у глиб двору, озирається, сідає на порозі…
Насмілився…
– Наталко! – гукнув, узявся руками за ворота. – Ходи-но сюди, це я… Андрій…
Вона раптово скочила, повернулася обличчям до дороги, місячне світло проллялось на розпущене волосся; здавалось, що навіть очі засвітились.
– Це ти… – було видно, що чекала.
– Вибач, я запізнився. Я не міг прийти відразу ж, бо…
– А я вже вирішила, що ти патякало!
– Та ні… У мого товариша, Назара, сьогодні весілля, і він узяв мене за старшого дружбу.
– Міг би хоч попередити! – уже й дорікала…
– Вибач, але не міг, він застав мене зненацька. Просто уже сутеніло, а я цілісінький день не спав… Я не міг заснути, чекав, коли швидше настане вечір, щоб прийти до тебе.
– Ага, чекав! А прийшов у глупу ніч. Ти дивився на годинник? Уже майже дванадцята ночі, хто в такий час гуляє?
– Вибач… Назар якось так напався на мене раптово, а це ж весілля. І… мене направду там чекають. Тому… Наталочко, – схопив за руки, а у самого – дрібно тремтять, – ходімо зі мною, нас там чекають.
– Як? Ні! Як це я піду з тобою на чуже весілля, та ще й опівночі? Ми ж наче… Що про мене скажуть люди?
– Та ніхто нічого не скаже! Ми просто прийдемо разом, посидимо трохи.
– Ні, вже пізно!
– Але я так чекав на цей вечір, на зустріч із тобою.
– Ти ж тепер ось біля мене!
– Але й там мене чекають.
– Тоді обирай!
– Звісно, я зостанусь із тобою. Але… Але ж, Наталочко, зрозумій, це весілля, і я пообіцяв. Уяви, як буде неприємно Назарові. От уяви, що хтось на нашому весіллі…
– Що?! Ну ти й чудний! Ти що собі намріяв? Ми ще ні разу ніде не були, я нічого тобі не обіцяла, а ти вже кажеш про весілля? – і Наталка розреготалась.
– Я тебе люблю, Наталко… – раптом сказав Андрійчик і пильно подивився їй в очі. – І буду любити все життя, не дивлячись ні на що і ні на кого. Що б не сталося, я буду тебе любити завжди, тільки тебе одну, чуєш?
– Дивно… А знаєш… – раптом струснула довгим волоссям Наталка. – А я таки піду з тобою до Назара, ти тільки трішки зачекай, перевдягнуся.
– Я чекаю!
Щастя Андрійчикове не мало меж, коли він, обережно тримаючи Наталку за руку – бо ж була темна темінь, щоб не впала – вів її вулицями сонного села до освітленого й розспіваного місця. Старші люди вже майже порозходились, залишилася сама молодь. Андрійчика з Наталкою відразу ж було посаджено за стіл. Багато хто з подивом дивився на цю пару, бо Андрій увивався коло Наталки так, неначе це була щонайменше його кохана, а насправді ж…
– Чуєш, Андрію, а як же Денис? Хіба ти не знаєш… – запитував його то один, то інший.
– Що мені
