Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Як усе було упоране й готове, картопля зварена й домлівала у часнику свіжина, Вірка мотнулася із двору, покликала з усього села своїх кумів і родичів; а коли усі зібралися за столом – дістала з-під припічка великий бутель самогону.
Добре ж тоді на шкварках усі повпивалися! Іван теж випив не одну чарку, а потім тільки сидів і пильно дивився за Марійкою, а як вона куди йшла – недобре за нею водив очима, аж вони йому почервоніли.
На ранок усі мали їхати на базар до міста і продавати там ковбаси й м’ясо.
– Іване, може, ти більше пити вже не будеш? Нам же треба вставати рано… – спитала Марійка необачно.
– Тс-с-с… – зашипів Іван.
А як вже стало далеко за північ – захотів маленький Ігор спати, Марійка узяла сина на руки та й понесла заколисувати до «чистої кімнати», і сама поряд лягла, непомітно задрімала.
Збудив Марійку чоловік – схопив її за коси й зволік сонну на підлогу.
– Ти що це, родичів моїх не поважаєш?… – п’яно сичав у лице.
– Що сталося, Ваню?
– Ваню?! Чого ти, ледацюго, вийшла з-за столу, коли усі нормальні люди ще сиділи? Ти мене не поважаєш?! Не поважаєш моїх родичів?!!
– Я дитину заколисувала, дуже втомилася за цілий день, а рано вставати, – нагадала Марійка. – І ти б, Іване, більше вже не пив, краще ляж біля мене і засни.
– Зараз я тебе тут задушу, уб’ю! Вона мені буде командувати – пити чи не пити! Та ти потіпаха!!! Кляча стара, ворона!
– Іване, тихо, дитина спить… – просилася покірно Марійка, вона ніколи й не сказала б і слова проти, бо по своєму батьку знала – не допоможе, мала досвід.
Але…
– Ти чого це сама з-за столу пішла, без мого дозволу?! – гупав Іван Марійчиною головою об бильце ліжка.
А вона? Й не видиралася.
Був би, може, й убив, коли б до кімнати випадково на той час не надбігла мама Іванова.
– Іване, сину, а ходи-но на одну хвилиночку до зали, – погукала із дверей Рузя. – Тут тебе дуже кличуть!
– Що там, не можете без мене?
– Гості вже йдуть, а треба б було їм ще й «на коня» налити.
– Та йду я, йду! А ти!.. – показав Марійці кулака.
Коли Іван пішов до гурту, Рузя прочинила низеньке вікно з кімнати і показала невістці в ніч:
– Тікай! Швидко, поки не повернувся Іван!
– Я боюся…
– Не бійся, я кожного разу сюдою вистрибувала, як втікала від свого чоловіка, коли ще була молодшою (бо це була хата Рузиних батьків), – і ти втікай!
Надворі розігралася метелиця. А у хаті було дуже тепло, тож Марійка, як була тільки в одному платті, так і вчепилася руками в підвіконня, та й вистрибнула в холодний сніг; ноги обпік лютий мороз, але назад вернутися Марійка не могла. Побігла вона городами попід межу, де було снігу менше, до тої хати, де ще світилось, та й постукала у вікно. Відчинились двері, незнайома жінка Марійку спочатку впустила до веранди, розпитала, хто і що, а далі завела в свою хату й поклала спати на дивані.
– Оце такі ті чоловіки… – одне казала. – Усі такі, не тільки твій, щоб знала. Одним війна повідбирала розум, іншим репресії й колгоспи. Колись так не було, а тепер – неначе подуріли!
– Знаю…
А на ранок, тільки розвиднілося, Марійка вже й схопилася на ноги та й побігла назад – треба ж було свиню на базар везти!
Зайшла Марійка до свекрушиної хати, усе згадала – і з ляку потерпли ноги. От вона й сховалася у коморі, стала слухати, що будуть говорити.
– Ведмедище ти проклятий! – кричала Рузя на свого чоловіка. – Виродив таке ж, як і сам! – А тоді до сина: – Шукай тепер, Іване, жінку!
– Де буду її шукати? Може, піти й до міліції заявити?
– Я тобі зараз як заявлю! Сміття із хати не винось, затямив? Вона далеко не пішла.
– Хай тільки я узнаю!.. Я їй усі патли повириваю! Ще хай трохи почекаємо, а тоді…
– Ти спочатку дочекайся!
– Як ще через півгодини не буде, то я за себе не ручаюся!
От Марійка із комори й вийшла.
– А де це ти, потіпахо, була?! З ким по селу волочилася?! –
