Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– То хіба ж я в тому винна? – хилила голову Марійка. – То твоя баба…
– Знаю я тебе! Зізнавайся: намовляла проти мене Ігорка?!
– Я…
– Не треба нічого казати, я знаю: намовляла! Але це вже моя дитина!
– Ігорок теж твій.
– Наталка на мене схожа! Її твої родичі не будуть через це любити, віддамо дитину до садочка.
Ще змалечку Наталка чомусь постійно плакала. Бо від самої колиски мала перед собою безкінечні сварки та бійки своїх батьків.
Їй було страшно: налиті кров’ю п’яні батькові очі й материн істеричний плач…
З дня у день.
З року в рік…
Найперші дитячі спогади губилися серед густих і зелених, добре запилюжених придорожніх бур’янів, там вони з матір’ю і братом від п’яного й оскаженілого батька ховалися, а тоді втікали поночі до баби Зойки. Асфальтована дорога від тих кущів була дуже близько, поряд проносилися машини, освітлюючи фарами пітьму, і Наталка боялася – може, це їх шукає батько? Щоб убити матір!!!
Попри постійні бійки й чвари, батьки на місці не сиділи; час ішов, діти росли – і росли у сім’ї статки.
Побудували власну хату.
За кілька років Іван ще й заочно закінчив інститут, отримав вищу посаду. А як Наталка пішла до першого класу, пив могоричі із директором школи. Іван ходив у школу, як треба було, щоб у його дітей у табелях були гарні оцінки, був головою батьківського комітету.
Марійка теж не пасла задніх – вона працювала комірником на складі.
Грошей було багато.
Якось уночі, при зачинених вікнах, Наталка навіть підгледіла, як її мама із татом рахували радянські рублі на кухні, розкладали їх рівними паперовими стосиками на столі.
А тоді побачили, що Наталка підглядає…
– Мовчи, доню! Нікому не кажи про те, що бачила! – повчала Марійка дочку. – Чуєш? Бо коли скажеш, то приїде міліція і забере маму й тата до тюрми, чуєш?
Налякана Наталка таки мовчала, але великим грошам рада не була: Марійка ніколи не купувала нічого зайвого.
– Тепер ось це куплю, а люди побачать, – пояснювала вона дітям, – зрозуміють, що в нас є гроші, а тоді…
– Прийдуть із міліції і заберуть усе, – закінчував повчання Ігорок.
Марійка з Іваном хоч і мали великі гроші, але жили, як усі: подовгу носили один і той самий одяг, дітям купляли пальто тільки «на виріст» і, на чому могли, економили; вони ніколи не ходили разом у кіно, до ресторану, не їздили до Криму відпочивати і довго не мали власної машини.
Тих же грошей було так багато, що вони вже не вміщалися в шухляді, і батько трохи мав спалити – так здалося Наталці якоїсь ночі. Тоді Іван прийшов додому п’яний і почав, як завжди, чіплятися до Марійки, питати її про полюбовників, про те, чого вона така сердита. А Марійка на його слова – огризатися. І починалася межи ними сварка, яка поступово переростала в страшне побоїще.
Озвірілий Іван бігав по хаті за жінкою, вона плакала й кричала на увесь голос, а потім забігала у спальню до сплячих дітей і ховалася за чиєсь ліжко. Коли Ігор прокидався – починав ікати, Наталка ж зіскакувала із ліжка, ставала босими ногами на холодну підлогу і заступала собою матір.
Ще Наталка кричала… Кричала так сильно, що відбирало голос. Іван після того вже не бився, але й спати теж не відразу лягав.
Іван звірів за дверима, Марійка плакала при дітях, і ті всю ніч сиділи налякані.
Іван інколи увіходив до дитячої кімнати і таки діставав рукою Марійку, що сиділа над дитячим ліжком, Наталка тоді безтямно била батька по руках.
Наступного дня мати бралась її вчити:
– Наталко, так із татком своїм не можна поводитись! Не треба так на нього кричати і битися не можна, бо він… він же твій батько! Він чоловік. Мужчина. І може на тебе колись дуже розсердитись і незлюбити. А тоді буде тобі дуже недобре жити. Бо ж це все-таки твій батько, Наталко! Будь покірна!
– Але ж він б’є тебе! – дивувалася Наталка. – Я ж тебе, мамо, захищала! Я так не можу!!!
– То все поміж нами з татком, і ти не мішайсь, не будь аж така вже занадто… ти ж його дитина! Он Ігор, він робить правильно, так, як і треба робити в
