Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ні!
– Слухайся-таки мене, добре, Наталко? Домовилися, ти ж більше так не будеш поводитись із татом? Будеш слухняною, як Ігор? Обіцяй мені!
Марійка чекала марно, бо Наталка на її слова затято мовчала…
Тієї ночі Іван бився, й кричала Марійка, а діти звично плакали (тільки Наталка вголос, а Ігор тихо). Аж раптом Іван почав витягувати із шухляди пачки з грішми й кидати їх до плити. Горіла газета, якою були обгорнуті гроші; горіли гроші.
Іван став реготати. Марійка ж кинулася ті гроші витягувати, засунула руки у вогонь і вигребла звідти палаючі згортки, загасила їх голими долонями й виклала по столу.
Як уже тліла їдким димом притушена газета й чорний попіл побіг по скатерці, Іван трохи налякався і перестав битися; наступного ранку просив у всіх вибачення й у тисячний раз клявся Марійці, що «це вже було востаннє» і що «такого вже ніколи більше не повториться, нізащо в світі!».
Але воно було…
Іван випивав у компанії з «потрібними» людьми і кожного такого разу приходив додому бити свою жінку й з’їдати Наталку й Ігоря, своїх дітей.
Іван бив Марійку, отож вона ходила на роботу із синцями по всьому обличчі, а ще у неї були побиті груди, і блузка ховала чорні викрутні по руках… Вже й знали всі, звідки на Марійці ті синяки були, але хто б насмілився лізти в чужу сім’ю й дізнаватись правду? А тим більше, заступатись? Кому воно треба…
І хіба тоді тільки один Іван так чинив?
У Радянському Союзі головне було – на людях триматися пристойно. А вони ж і не привселюдно билися…
Хоч і треба було ховатися з грішми від людей, але якось Іван насмілився і купив-таки мотоцикла.
Тієї ночі їхали вони всією сім’єю на новому мотоциклі – поверталися додому. Іван був добре впитий (були вони на застіллі з нагоди свята – іменин Марійчиного брата Кості), та й не міг втерпіти, почав щипати Марійку прямо тут-таки, у мотоциклі, по дорозі, на повній швидкості. Марійка сиділа позаду Івана й трималася руками за його спину.
Іван бив жінку по руках, а ліктями старався потрапити їй у груди. І в нього те добре виходило. Марійка за кожним таким разом глухо ойкала, підвивала, а Іван на те казав:
– Що, стара колода? Отримала свого? Зараз приїдемо додому, а там я тобі ще додам! Зараз, зачекай, потерпи, от тільки-но приїдемо!
Діти сиділи поряд, у мотоциклетній колясці, і добре все те чули. Раптом у Наталчиній голові виникла дивна думка: «Хоч би ми не швидко приїхали тепер додому! Хоч би довше побути у дорозі! Хоч би…»
Була глупа й мокра осіння ніч, дорога нерівна і слизька, Марійка вже не мовчала, а відбивалась від Івана і кричала на весь голос. Іван Марійку, як тільки міг, діставав руками, він тримався однією рукою за кермо, а іншою рвав Марійку за розпущене волосся… Через те й не втримав, мабуть, кермо. Раптом мотоцикла різко повело убік – і він перевернувся догори колесами, накривши під собою пасажирів.
Марійка й не похопилась, як то все швидко сталось!
Іван стогнав, Ігор плакав, а Наталка була рада, що батьки нарешті перестали битись.
Іван відразу ж і протверезів. Він витягнув дітей з-під мотоцикла; застогнала Марійка – вона дуже забила руку. А може, то Іван дорогою її так дуже стовк?
Але врешті все вийшло на добре: Іван від стресу наче якось отупів, і майже на цілий місяць у сім’ї запанував мир і спокій.
Але перемир’я не могло тривати довго, бо Марійка звично першою зачіпала Івана сама і починала виказувати йому ще раз усі свої образи, докори, казала усе те, що й кожного разу під час їхніх бійок.
Тільки ж тоді Іван бився, а тепер уже не бився, бо почувався винуватим, що міг би повбивати дітей, через те дуже пильно вислуховував; мовчав.
Але Іван тільки прикидався, що він почувається винним, а насправді – все гарно запам’ятовував, щоб потім йому було за що віддячити Марійці.
Якось Іван серед зими так дуже напився, що бився без перерви цілих два дні (либонь, тоді він і спати не лягав): у Марійки з Іваном була відпустка, і вони разом сиділи вдома, нудились. То Іван як почав битися звечора, так і до ранку; тоді ще цілий день; і знову ніч; і ранок; і ще один день…
Аж третього дня Іван, мабуть, таки знемігся – перед ранком ліг і заснув. Діти ж тим часом швидко зібралися і побігли до школи: бійка – не бійка, спали вони ніч чи ні, а до школи треба було йти. І не дай бог принести комусь у щоденнику «чотири»: Ігор і Наталка знали, що і через їхні оцінки між батьками теж могла початись сварка.
