Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Нічим я вам не допоможу, діти, – тяжко зітхнула стара баба, – геть нічим. Там таке між вами намотано, що й ради не можна дати.
– То як же нам бути? Життя ж немає! – сказала Марійка.
– Я не знаю, тільки дурницю ви тоді зробили, коли побралися, бо ця жінка не твоя, – сказала вона до Івана, – цей чоловік мав би іншій належати. – І до Марійки: – А ви бозна-що зробили! І як це вийшло, що ви спарувались необачно? Так не повинно б було бути…
Їхали додому мовчки. А вже в хаті, перехиливши біля столу чарку, Іван грізно глянув на принишклу Марійку.
– То ти, гадюко проклята, ще й не моя жінка?! Який це у тебе мав бути інший чоловік? Кажи!!! – і гримнув кулаком по столу, аж упала дерев’яна хлібниця на підлогу й розсипалася на друзки.
– Іване… Хіба ж я знаю?
– Як не знаєш?! Ти ж чула, що сказала нам ворожка? Чула? Чи будеш брехати, що я вигадав?!
– То хіба ж я винна, що вона таке сказала?
– А хто винен?… Хто від тебе краще знає?! Тепер, мабуть, почнеш шукати «свого» чоловіка?
– Ні, не буду…
– Я по очах бачу, що ти вже думаєш про нього!!! Що? Якого тобі треба?!
– Іване…
– Ах ти ж!!! – і Іван обома руками ухопив Марійку за волосся, зігнув її донизу та й ударив коліном в ніс.
Було й таке, що Марійка в Іванових «просвітленнях» благала його:
– Іване! Ти ж бачиш, що ми не живемо – тільки мучимось? Давай мирно розійдемося!
– Ні! Я без тебе й без дітей жити не зможу! – казав Іван.
– А хто ж у тебе дітей відбиратиме? – обіцяла йому Марійка. – Ніколи такого не буде! Ти просто мене залиш… А сам – можеш ще раз женитися. Знайди собі жінку до душі, не таку, як я, знайди кращу, і живіть гарно! А як ти оженишся, то діти будуть до тебе приходити, і ти до дітей, коли схочеш, я не боронитиму! Як схочете, то й у гості будете приходити до мене із новою дружиною, разом! То що, Іване?…
– Ні… – понуро сказав Іван. – Де я ще знайду таку дурну, як ти, щоб терпіла… Більше такої блаженної немає у всьому світі!
Було й таке, що Марійка втікала далеко – аж до Києва!
Приїхала вона додому через три дні, привезла Ігорку червону сорочку і пістолета, Наталці – банта і білу у синіх горохах кофту. Яка ж то була гарна кофта! Ні в кого такої в школі не було!
А наступного дня по приїзді Марійки Іван побив її так, що вона потрапила до лікарні. Тоді вже Зойка не витерпіла і поїхала в район, написала на зятя заяву в міліцію – і його таки посадили на п’ятнадцять діб.
Але ж Іван був не останньою людиною в районі, у міліції мав «руку», тож усі два тижні відсидівся в кабінеті у начальника та й прийшов додому із коробкою шоколадних цукерок. Попросив у Марійки вибачення, і цілий місяць був тверезий.
А Зойка відтоді стала найбільшим Івановим ворогом й тепер не мала права входити у доччину хату.
Наталка ж ходила усі ті дні щаслива, а ще – знайшла в журналі «Жінка» статтю про виховання дітей і тицьнула Іванові у руки. Вона наївно повірила, що батько і справді цього разу розкаявся вже назавжди, бо він був дуже розумний – любив багато читати, умів гарно й правильно говорити, а як же його поважали люди!
Та вже через місяць прокинулася Наталка серед ночі від того, що її гукали. Розплющила очі й побачила страшну картину: мати стояла біля Ігоркового ліжка, до пояса одягнута в сині рейтузи, а зверху тіло було зовсім голе. Нічим не прикриті повні Марійчині груди звисали білими торбинками аж до пупа. Це було так противно, так соромно й принизливо, що все життя Наталка потім соромилася вигляду оголених жіночих грудей.
Марійка стояла й натужно плакала, й щось доказувала п’яному чоловікові. Й здалася вона Наталці насправді такою потворною, як батько казав, і байдуже було, що то була її мати…
А ще якось – те дуже яскраво усе життя стояло Наталці в очах і ніяк не могло стертися з роками, – та картина, коли батько бив матір у великій залі біля телевізора. Наталка із усіх сил старалася втихомирити батька й кричала до нього на увесь свій дитячий голос: він – матюк, і Наталка – теж йому матюк у відповідь, а хай буде соромно!
Іван тоді розсердився на дочку так, що почав проклинати. Він затинався, але казав:
– Проклинаю… тебе… бо ти кричиш… Прокляну й не буду більше любити! Хоч ти й моя дитина, але будь
