Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Відійди! Бо я зараз її уб’ю, а тоді ще й тебе!!!
– Таточку! Не убивай мою маму, я тебе дуже прошу, таточку!.. – Наталка впала своїм тілом на матір, хотіла захистити. Але Іван дочку відкинув і далі бив Марійку.
Ігорьок плакав…
Марійка, вже, певно, тоді втратила свідомість, бо уже й не вила, і навіть не пручалась. Наталка теж лежала просто на підлозі, вона загребла руки у густе волосся і скавуліла, мов собача.
Але Іван на те не зважав і стишився аж тоді, як Марійка раптом очуняла, закричала страшно і схопилася закривавленими руками за стіну – а на стіні від її долонь зостався довгий червоний слід.
– Оце, відьмо, ще сьогодні тільки й живи! А ввечері як прийду додому – то й доб’ю! – пообіцяв Іван, умився, розчесався, одягнув костюма і сорочку та й замкнув за собою двері на ключ.
Наталка дуже хотіла побачити Москву, столицю Радянського Союзу, вона стільки про неї чула!
– А правда, що там ще десь лежить мертвий Ленін? – питала вона в матері.
– Лежить, куди йому діватись.
– А як це – він мертвий і лежить? – дивувалась. – Певно, скрізь смороду й смороду!
– Він там під склом лежить, – пояснювала доньці Марійка. – Але все ’дно – мертвечина.
– Що ти таке дитині кажеш?! – спиняла свою невістку Рузя. – Такого казати про вождя не можна!
– Так, «Ленін – живєє всєх живих!» – урочисто продекламував Іванів батько. – Він – «хлопченя з розумними очима!»
– Яке хлопченя? – здивувалася Наталка. – Він же вмер…
– «Лєнін всєгда живой, Лєнін всєгда со мной!» – проспівав дід, колись затятий комуніст, потім репресований за антикомунізм, а тепер… просто громадянин колишнього Союзу з усіма наслідками впливу останнього.
– Рідний брат твого діда й тепер ще живе в Москві, – сказала Наталці баба Рузя, – якщо добре попросиш батька, то поїдете до нього в гості.
Так і вирішили…
Якого ж щастя зазнала Наталка, розглядаючи через вікно потяга невідомі міста і села! А якою великою здалася їй, малій, Москва!
У них метро не було, і коли Наталка вперше поставила ногу на ескалатор, дуже злякалася.
Ходили усією сім’єю в зоопарк, московські родичі повели гостей до ресторану. Ну і, звичайно ж, – у мавзолей із мертвим Леніним. Наталка побачила вождя пролетаріату тільки на одну мить – позаду підпирала довга черга: усім хотілося якнайкраще роздивитися найвідомішу у світі мумію, а часу на розглядини було замало.
– Він там спить? – спитала Наталка, надто голосно, як для мавзолею.
– Ішь, хахлушка! – цикнула на неї відразу ж строга тітка, що йшла попереду.
– Вибачте дитину, – сказала їй Марійка.
– Ізвінітє… – додав від себе Іван.
Усім було добре, три дні пролетіли, як один, і час було вже повертатися додому. Зібрали сумки, поїхали.
А після відвідин Москви у Івана з’явилися нові причини для скандалів: то він згадував, як Марійка при родичах не те сказала, то не так на когось подивилась, – осоромила його навіки.
І таки ж виходило на правду!
Бо перед поїздкою до Москви завелися у Наталки й Ігоря у волоссі воші, та ще й якісь аж надто живучі, бо що вже бідна Марійка тим вошам не робила, чим їх не витравлювала: і поливала трійним одеколоном, замотувала дітям волосся на півгодини у целофанові торби; а ще – посипала густо смердючим дустом й замотувала голови у мішки; добре змащувала гасом, утирала його у шкіру… Наталка кричала, що вже не зможе витерпіти, бо її пече вогнем; насамкінець Марійка змивала волосся дігтярним милом…
Найдужче Наталка не любила гасу, бо після нього клаптями падала із голови велика лупа.
Але що б не робила Марійка, та коли вони їхали до Москви, то діти везли вошей із собою.
У столиці Радянської імперії московська баба подарувала Наталці синю шапку. Як же важко було в тій шапці чухатись!
– Ма, мені у хустці їй-богу буде легше! – жалілася Наталка.
– Тут так не прийнято, із нас будуть сміятись.
– Але ж ти ходиш в хустці! – не мирилась Наталка. – Чому й мені не можна?!
– Бабушка зробила нам подарунок, не можна її ображати відмовою, – сказав Іван.
– Але воші дуже кусаються!!! – раптом закричала до нього Наталка.
Іван зробився червоний, мов рак, і цикнув на
