Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
А Наталка сиділа над тими уламками й гірко оплакувала своє свято…
На ранок Іван протверезів і просив у Марійки вибачення.
Але по всій квартирі валялася поламана ялинка… Наталчине вбите навіки новорічне свято…
– Я цю ялинку сам зберу, – як ішов на роботу, пообіцяв Іван доньці. – Ти не плач. Хто ж винен, що твоя мати така почвара.
Увечері Іван таки намагався загладити провину і склеював докупи розтрощений на шматки стовбур, зв’язував його нитками, встромляв туди гілки. Одна ж дірочка на стовбурі таки не склалась, і якась гілка була зайвою, через те вийшла срібна ялинка кособока.
Та Наталка із усіх сил намагалася радіти: ялинка, нехай трохи і скалічена, стояла тепер до решти зібрана! Тільки ж і радість теж була якась скалічена.
Якось, після чергової бійки, щойно порозумівшись, Іван із Марійкою мирно розмовляли за столом, Наталка поряд виконувала домашні завдання, щось писала.
– Бач, Наталко, – гукнув до неї батько, – йди й послухай, які ще бувають чоловіки! Будеш знати, що я у вас – не найгірший тато.
Маленька й худа, як на свій вік, Наталка підійшла і стала покірно біля столу, щоб слухати. Слухала вона батька дуже уважно, як завжди.
– От, Наталко, ви з матір’ю мене зовсім не цінуєте. Ігорьок – то такий ще пентюх, як і його мама, але він мені хоч ніколи не виказує. А от ти на мене сваришся, буває. А хіба можна сваритися на тата?
Наталка промовчала: так краще, не можна здіймати бурі. Іван трохи почекав і продовжив:
– А чи ж ти чула, Наталко, що сталося вдома у твоєї подруги Оксанки?
– Ні…
– От, ти не чула! – вдоволено сказав Іван. – Її тато дуже побив матір. Та ще й не так бив, як я вашу маму, а дуже тяжко! Хочеш знати, як саме?
– Ні! Ні, не хочу…
– Але я тобі розкажу, щоб знала і цінувала свого тата: Оксанчин батько бив свою жінку по голові молотком! А тоді ще віддушував їй на пальцях дверима нігті!
– Тату, не треба… – попросилася Наталка, але Іван її мов не чув.
– Ні, ти вислухай! Коли Оксанчина мати вже не мала сил кричати, тоді батько ще й прив’язав її за ноги до перекладини на дверях та й повідрізав ножем груди! Хіба ж, Наталко, це не страшно?…
– Була б Оксанчина мама так і вмерла, стекла б кров’ю, але вчасно побачили сусіди та й врятували! Боже, Боже! – хитала головою на те Марійка. – Які ж іще у світі бувають страшні й жорстокі люди…
І Наталка тієї ночі, хоч батько її й не бився, і можна було б спати усім цю ніч спокійно, але – до світанку чомусь поривалася кудись бігти й голосно кричала уві сні.
Ніхто ж не знав… А бідній Наталці снилося, що це її батько наважився та й повідрізав груди – її матері.
На ранок Іван вкотре мусив везти доньку до баби-знахарки, викачувати яйцями «невідомий» переляк.
Але того разу баба Наталці не допомогла, і вона цілих два дні лежала у гарячці. Марійка ж вирішила, що то була застуда, і поїла доньку чаєм, давала аспірин.
Аж за тиждень Наталці таки стало легше. Коли ж вона пішла до школи – її подруги Оксанки у класі не було; казали діти, що вони із матір’ю виїхали геть кудись із міста.
Насправді ж Оксанчина мама померла у лікарні, онуку забрали до себе дід і баба, а батька посадили до тюрми.
Наталка через останнє Оксанці ще й позаздрила…
Якось Наталка, загравшись на вулиці, прийшла додому пізно. Іван відразу ж ухопився за це як за причину для сварки.
– Ти, і тільки ти робиш ці заколоти! – наступного ранку Марійка плакала на кухні, в той час як Наталка намагалася ковтнути бодай ложку каші. – Ні, як інші діти – якісь собі тихі та покірні, а ти завжди щось затієш, ще й батькові попадешся на очі, а він тоді звіріє через тебе!
– Я просто бавилася… – Наталка душилася кашею і докорами сумління.
– У тебе завжди є якесь виправдання! А батько твій б’є мене! Через тебе! Зараза така мала!
– Мамо, я не винна… Я ж не хотіла… Я не знаю… – скімлила Наталка.
– Ти, і тільки ти причина всіх моїх нещасть! – знавісніло кричала над головою в дочки Марійка. – Коли б не ти… Де ти взялась на мою голову! Краще б ти взагалі не народилась!
Іван щороку їздив
