Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Отоді Марійці було роздолля! Та й дітям теж…
Наталка усю ніч спокійно спала. Ігорьок не мочив під собою ліжко.
І Марійка теж у такі дні відживала, вона навіть сміялася і бралася читати книжку.
Спокійно сідали вечеряти, не горіло усю ніч світло.
А якось повернувся Іван із санаторію і сказав до Марійки:
– Бачив я таке кіно, про чоловіка й жінку, як вони увесь час билися, – наче про нас із тобою. Більше я вже не буду так поводитися, бо це дуже страшно.
Але вже через два дні напився, й мусила Марійка з дітьми втікати в ніч, ховатись по сусідах.
Одного року Іван таки насмілився і відпустив на курорт ще й Марійку… Він дозволив узяти Марійці профспілкову путівку, і вона мала їхати до Криму, бо вже півроку, як не могла вільно дихати – лягала спати й надсадно кашляла, хрипіла і навіть вдень задихалася.
– Може, так сталося, бо ти, Іване, побив мені ногами груди? Може, надто забились ребра? – дорікала йому Марійка.
У санаторії ж старенька лікарка після огляду сказала:
– Це в тебе, дитино, не бронхіт – кашель твій від нервів. Як заспокоїшся – воно само собою й пройде.
Майже місяць Марійка ходила на море загорати й купатися, вночі гарно відсипалась – і кашель пропав без сліду.
А як приїхала додому й показала фотографії…
– А це хто такий біля тебе притулився?! – допитувався Іван і тицяв пальцем на високого гарного мужчину, що стояв у гурті, але дуже близько біля Марійки.
– Це – Валерій, хороший, приязний чоловік.
– А цей?
– Це? Сергій, здається.
– Ну… Тепер я все нарешті про тебе зрозумів! От тепер і відкрилася твоя справжня суть! – багровів Іван, пішов до кухні й там нервово перехилив «сто грам». – У тебе там, бачу, кавалерів вистачало?! Бахурі, мабуть, не дуже й дивилися на твою вічно невдоволену пику? Так?! Так! Не відводь набік очей, Марійко! Ти ж іще й запам’ятала, як кого звали! Розказуй мені усе чесно, а ні – то зараз тут тебе і вб’ю!!!
– Нема мені чого розказувати, Іване… – плакала Марійка. – Я лікувалася, спитай людей, подзвони у санаторій, сам поїдь.
– Їхати?! Щоб із мене там всі сміялися? Не дочекаєшся!!! Я знаю, ти спеціально хочеш, відьмо, мене у Крим на посміховище відправити! Щоб я приїхав, а там усі пальцем тикали, що це я, чоловік тої гультіпаки! Уб’ю-у-у-у!!! – і бив кулаком Марійку по обличчю.
Цілу ніч Іван кидав об землю посуд, гатив кулаками й ногами в стіни, розбивав вазони, зірвав зі стіни дзеркало і гримнув ним об підлогу…
Аж на ранок Іван знемігся, тільки на якусь годину заснув, та відразу ж і прокинувся. Тоді, мабуть, вже вийшла із нього уся горілка, бо він оглянув розруху у кімнаті і сказав:
– Я нічого не пам’ятаю… Що тут було?
– Ось! – показувала Марійка синці і рани. – Це хто зробив? Не пам’ятаєш?!!!
– Ні, не пам’ятаю…
Тієї осені Іван геть повністю «із котушок з’їхав», так Марійка всім і скрізь казала. Бився він уже так часто, що не було такого дня, коли б у хаті було спокійно.
Двічі або й тричі на тиждень доводилося Наталці бігти до дядька Михася й просити у нього помочі. Аж тому набридло, і він пригрозив Іванові тюрмою. На якийсь час Іван приходив до тями, брав себе до рук.
Якось Наталка прийшла з прогулянки додому дуже пізно й застала батька на кухні, він сидів, вирячивши очі, а скрізь по підлозі валявся побитий посуд, на стіні було видно кривавий слід. Наталка погукала:
– Тату…
Але коли Іван повільно підвів обличчя, вона глянула йому в очі й насилу встигла вибігти із хати.
Наталка щодуху помчала через усе село, туди, де могла б бути її мати. Якщо ще була живою… Коли ж вбігла до бабиної хати, застала там Марійку, та лежала на дивані, дуже побита й навіть порізана ножем.
– Не вернуся додому нізащо! – надсадно плакала Марійка. – Нехай хоч і вбиває, вже більше так не можу. Ти не уявляєш, Наталко, що твій батько цього разу витворяв! А тебе, як на те, і вдома не було…
Дивилася Наталка на матір і згадувала свою однокласницю Оксанку:
– Я, мамо, додому теж більше вже не піду, ніколи більше не піду.
Так і вирішили…
Тепер Наталка добиралася до школи аж
