Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко

Помогло?

Коли ж за місяць до перших її пологів Іван змолотив Марійку ногами так, що вона боялася за дитину, іще й на свою тещу замахнувся, то Зойка забідкалась:

– Кидай, мабуть-таки, Марійко, цього бидла! Нехай краще твоя дитина байстрюком росте, аніж вродиться калікою!

А Іван почув, та як визвірився:

– Що?! Кого кидай?! Мене?!! – а тоді до Марійки: – Ти, дохлячко стара, дурна курко! Спочатку віддай мені те, що в тебе в животі, бо то моє, мені належить! А тоді як хоч, то й здохнути можеш!

Але увечері, як прийшов Іван з роботи додому, то до хати увійти не зміг – теща зсередини закрилася на засув.

– Більше сюди не приходь ніколи, чуєш? – кричала Марійка через вікно. – Бо я вже тобі тепер не жінка!

– Віддай мені те, що в животі!!! А тоді, про мене, хоч здихай!

– А воно не твоє! Бо ми нерозписані!

– То давай завтра підемо й розпишемось, – пообіцяв Іван.

Аж тут…

– Йди, Іване, звідси, – виглянув у вікно Костя, Марійчин старший брат, а тоді загримів засувом і вийшов із веранди.

Костя на той час відсидів другий строк в тюрмі, і це його одного-єдиного із усіх жінчиних родичів тільки й боявся Іван.

– Ти що – приїхав оце?… – Іван побачив Костю й відразу ж присмирнів.

– Я з тобою довго говорити не буду! – звів грізно брови докупи колишній зек, склав на волосатих грудях жилаві руки – геть чисто всі сині, у наколках. – Завтра зранку прийдеш за своїм дрантям. А зараз геть мені з-перед очей, дай спокій – я з дороги втомився й уже лягаю спати.

Наступного ранку під дверима тещиної хати Іван стояв уже зі своєю матір’ю.

– Доню, – просила Рузя лагідно Марійку. – Розпишіться з Іваном. Він уже покаявся і більше ніколи так не буде… Правда ж, сину?!

– От тобі святий хрест, що вже не буду! – клявся Іван. – То я дурнем був. Я ж тебе, Марієчко, люблю, того й приревнував.

А Марійка вже вирішила, що жити із чоловіком не буде.

– Доню, ну прости ти його! – все просила Рузя. – Іван буде тобі гарним чоловіком, повір… І про дитину вашу подумай. Як ти його, малесеньке, ще й не народила, а вже без батька саме залишиш? – А тоді до свахи: – А ви ж, свахо Зойко?! Чого мовчите, га? Як-не-як, буде у вашій сім’ї мужчина! Не мені вам казати, свахо Зойко, як у житті без чоловіка важко. Костя он жениться або від вас поїде… А Іван же – буде поряд! Він у нас не щось там без освіти – і вивчився, технікум закінчив, і на роботу гарну ходить, на людях ніколи не п’є, не так, як його тато, – умовляла. – Мій син ото нервовий такий, бо його батько, пияк пропащий, усе життя горілку цмулив, мов дурний, і бився! Що я, свахо Зойко, тільки не натерпілася, скільки сліз виплакала й синців наховала за темними хустками! Але я чоловіка свого не покинула! Та й ви ж, я чула… Ви маєте мене розуміти, еге ж?

– Еге ж, – зітхнула Зойка.

– А ти ж, Марієчко, – відчула Рузя свашину підтримку, – як будеш до мого Івана добра, то він коло тебе й відігріється. Пожалієш чоловіка?

І Марійка пожаліла…

Але коли народилася дитина, Зойка попросила молодих із її хати вибратися, ще й дуже терміново, бо не могла вона – на старості років – витримати кожного дня біля себе гризню і бійки.

– Ідіть собі куди хочете, бо я з вами із розуму зійду, та й сусідів соромно, – сказала Зойка. – Мало я замолоду сама натерпілася, живучи із гірким п’яницею? Та й Костя скоро одружиться, він схоче вдома жити і має право – він син! І на всіх тут не стане місця. Йдіть…

Іван вже тоді працював головним технологом у кондитерському цеху, пішов до начальства й випросив квартиру.

Перебрались.

Марійка після пологів тільки два місяці посиділа у декреті, а тоді здала дитину в ясла й теж вийшла на роботу.

Але Ігор, певно, ще був трохи замалим для відправлення в садочок і як почав слабувати! То щоб мамі не лежати із ним по лікарнях та не сидіти часто вдома, віддали на виховання в село, до баби Зойки. Там він і жив, у мирі й спокої, аж поки не пішов до школи.

А Іван із Марійкою взялися будувати хату…

Якось поїхали всі разом у село до Вірки, рідної Іванової сестри, колоти свиню.

Свиня була велика. Іван її забив, розібрав, вмився – та й по всьому ділі. А Марійка, як справжнісінька хазяйка (такою й мала