Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко

А у Володьчиній хаті було майже те ж саме.

– Що ти собі надумав розлучатись? – усовіщала Володьку мати. – Заради чого?

– Я не можу більше жити із Сусанною.

– А це ж яка причина?

– Я не зобов’язаний вам звітувати, мамо. Адже колись, розписавшись із жінкою, я розвівся із батьками, з вами!

– А тепер хочеш ще й із жінкою розвестися? І все заради кого? Заради Варки? Та вона ж через пару років стане точнісінько такою, як і її мама: на матір дивись, уявляй дочку. Та й тобі вже, сину, не вісімнадцять років, аби ти міг дозволити собі такі дурниці. Забув, у тебе двоє дітей і ти – директор школи? Що начальство скаже?

– Мамо, сім’я – це моя особиста справа, причому тут робота і начальство?

– Це ти тепер так думаєш, а коли воно усе почнеться, не дай Бог, тьфу, тьфу, тьфу! – сплюнула набік Сусаннина свекруха.

А та в цей час сиділа в іншій кімнаті за роялем і награвала якусь сумну мелодію.

– Ви бачите оце? – Володька показав рукою в бік Сусанни. – Вона ж просто якась лялька, їй навіть про все байдуже. І я гадаю, вона навіть не буде проти розлучення, ми ж давно із нею не спимо. Чуєш, Сусанно, агов?!

Мелодія затихла, двері навстіж відчинились. Спочатку, біла, наче якась примара, Сусанна з’явилася у дверному отворі, зробила крок, другий – і упала навзнак. Володька заледве устиг її зловити, майже при землі.

– От! А ти казав! Донечко, як ти? – Володьчина мати занепокоєно терла невістці руки. – Неси воду! – до Володьки.

А коли він вийшов за двері…

– Я усе давно знала… Але я тепер вагітна, – втомлено видихнула Сусанна.

– Давно, доню?

– Вже чотири місяці.

І Варвара теж мусила повертатися того вечора до своєї хати. Лишилося просто забрати речі та й іти геть.

Вирішила поїхати спочатку до райцентру, переночувати там у готелі, а вже потім… Та коли вона зайшла в кімнату, то побачила, що мати якось неприродно лежить на підлозі – горілиць, руки розкинуті вздовж тіла, спідниця задерта, очі широко відкриті, рот роззявлений.

– Мамо, що з вами? – кинулася Варвара підіймати матір.

Але та її не чула.

– Боже! Що ж я оце наробила?! Мамо! Мамо, простіть мене!

Але уже було пізно: життєва дорога матері добігла свого печального кінця.

Треба було робити похорон, потім дев’ять день, сороковини.

А потім…

– Я вирішила продати хату та й їхати геть звідси, – Варвара радилася із братом й сестрами.

– Ну, як знаєш, ніхто з нас уже сюди не повернеться, не буде тут жити.

– Як би це правильно оцінити хату?

– Ну, попитай в людей, які тут ціни. Тільки ж зважай: ділити гроші доведеться на чотирьох.

– Як? – здивувалася Варвара. – Ви ж тоді казали… Я майже шість років жила з матір’ю, хата по закону належить мені.

– Тоді живи тут, ніхто ж тобі не забороняє! Але коли здумаєш хату продати, тоді гроші маєш розділити по-чесному, справедливо.

– По-справедливому…

– А ще, – підперла рукою голову сестра. – Мати тримали кури, свині, качки, індики… То як воно із цим всім буде?

– Тобто?…

– Ну, це теж треба було б розділити по совісті.

– Свині я продала, гроші пішли на похорон, на поминки…

– А де материна пенсія? – підсів до столу брат. – Вона ж, як я знаю, ніколи марно не тратилась, усе собі на смерть складала. А ти кажеш, свині!

– Я не можу знайти тих грошей… усіх принаймні, – зізналась Варка. – Мати кудись ховала гроші так, аби я не бачила. Кудись їх клала, коли мене не було вдома.

– Може, під матрацом? Ти скрізь гарно подивилась?

– Лежало у хустинці двісті рублів – оце й усе.

– Ой, сестро, не бери на душу гріха, – підозріливо примружилася сестра. – Як же це так може бути, щоб мати не утаємничила тебе, де гроші?

– Вона померла… несподівано, не встигла мені сказати, не думала ще, певно, помирати, не збиралась…

– Не по-людськи воно виходить, – підвівся на ноги брат і нервово почав ходити туди-сюди по хаті. Потім різко спинився, підняв до стелі руки: – Ось, Варко, аби ти знала, закликаю у свідки небо, поки не віддаси нам материних грошей… Ну, не поділишся із