Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

дихаючи. По той бік, де не було вже хат, прокинулася самотня лисиця, котра, як і їжак, покинула давно вже отруєний ліс; вона вийшла в поле і, з’ївши кілька мишей, сіла, підібгавши хвоста, і задивилася на розсипані по той бік річки вогні, думаючи, чи не безпечніше їй було б поселитись у якомусь із тих дворів. Вітер наскакував на ліхтарі, гойдав їх і вони ніби летіли, порипуючи, в ніч - птахи осяйні, жар-птиці небачені. Їжак уже втомився блукати, він приніс у нору чотири згублені яблука, приніс у нору з десяток жолудів, а окрім того натрапив на кілька волоських горіхів. Пробував їх розкусити, крутив у губах, шукаючи, куди засунути зуба, але була ця робота не під силу йому - пішов далі, на всяк випадок обминувши собачу буду: собака й досі зализував свої ранки на носі. Вологий вітер нападав на їжака, намагаючись укусити беззубим ротом, і їжак зітхнув важко: схотілося йому залізти в теплу нору, підгорнути листя, якого наносив, удихнути пряного запаху й заснути довгим, на кілька місяців сном, щоб пробудитися від також вологого вітру, який розбудить у ньому тугу; і рушить їжак тоді в довгу, як ніч, вітер цей і стежки людські, мандрівку. Ітиме й ітиме, бо нора його завелика для одного, в ній мала б копошитися їжачиха, вгамовуючи малих, прудких бешкетничків з кількома м’якими голками на спині. Вітер буде так само вологий, так само навальний; зараз він привіює темноокий сон, і сон той уже поганяє їжака до нори своїм мосянжовим батіжком. Помугукував, наче грало мав яке в роті, і їжак зітхнув, їжак розвернувся й покірно подибеляв до нори. Ще зупинився біля входу, щоб не помилитися: чи той це вологий вітер, чи треба йому спати, а чи, може, й на розшуки йти? Сон свиснув у срібну дудулечку, плеснув мосянжовим батіжком; очі їжакові стали клейкі, наче змазано їх вишневим глеєм. Він заліз у нору, щось там пожував, щось упорядкував, ще раз зітхнув і завмер, слухаючи, як далеко-далеко, десь угорі, біля місяця, летить гудливий звір, мов сміється чи плаче, чи чогось прохає у місяця і у ночі. 6

Броня наколола трісок, накидала у піч брикету, і вогонь загоготів, затріпався за залізними дверцятами, скидаючи в піддувала дрібненькі жарини. Заварила з борошна клею і почала різати на довгі смужки стару газету. Махала квачем, і вітер віяв на неї з усіх шпар; приклеювала газетні смужки, і вікно стало рябе, подруковане. Це її невідь-чому роздратувало, здерла смужки і жбурнула в помийне відро; натомість знайшла зошита й порізала вже його. Вікно зарябіло, розграфлене в кліточку - це вже її задовольнило. Сіла випити чаю, але намазана маслом скибка не лізла в горло. Вона пила окріп, не помічаючи, що обпікає рота, і дивилась у вікно, облямоване покліткованим папером. За вікном була сіро й мокро, хиталася гілка з причепленим жовтим листком, наче дерево диригувало тим листком для оркестру світових вітрів. На шибках блищали, здригаючись, краплі, вітер обстукав ними скло, щоб заспокоїти чи ще більше схвилювати її. Поповзла смуга темного диму - вітер збивав його з комина й пригинав до землі. Відчула, що на піднебінні в неї звисли смужечки попеченої шкіри - обібрала їх язиком, встала й енергійно вимила підлогу, повзаючи по кімнатах. Вогко блищали дошки, фарба давно облізла, і дошки вільготно пахли, проступало на них жовте жилля. Кіт ходив слідом за нею і обтиравсь об ногу, збуджено помуркуючи і начебто випрошуючи за щось пробачення. Вона викинула його в сусідню кімнату; кіт став на порозі й дивився на неї засмучено і здивовано. Броня не витримала того напівлюдського погляду, підійшла до холодильника і врізала ковбаси. Кіт миттю забув за свою меланхолію, загарчав, схопивши ковбасу, і чимдуж чкурнув у сінешні двері. Вона засміялася, дивуючись, що в неї такий сухий і дурний сміх; домила підлогу, а коли звелася, побачила раптом, що хата її аж сяє, що все у ній чисте й красиве: помита підлога й скатірка, покривало на ліжкові і старовинна шафа, яку зробив її давно вмерлий дід-столяр, комод і завіси біля вікон. Вона й сама гарнішала в такій гарній хаті, ніби освітлювалася зсередини, огріта не зовсім збагненним теплом. Вітер побачив те чудо й рвонувся, щоб ускочити до хати, щоб заграти в її честь найчудовіше соло на трубі й так ще раз зневажити дурних і миршавих чоловіків, котрі не здогадуються в цей мент зазирнути до неї у вікно, а підтюпцем біжать, зіщулившись, по мокрій дорозі. Вітер розбив собі груди об шибку і та задзеленчала тонко; прорвав в одному місці поклітковану смужку; Броня зойкнула й кинулася перелякано зі своїм квачем туди, щоб все-таки захистити свою честь, якої вона й не гадає губити.

Здивувалася, що на вулиці висів туман, бо бачила уявно перед цим залиту сонцем хату, вперше не сутінну й не вогку; туман нерівно клубивсь у долині, заповнюючи її, як кисіль чашку. Гойдалися розмиті постаті, що пропливали через греблю, хитався Шіллеровий кінь, який даремно шукав зеленої трави, кінь ніби пригнувсь у ногах і монотонно покивував головою. До нього вже йшла одягнена в сірі лахи сіра істота, сам Шіллер, дивак-коновод, бо хто тепер тримає коней у місті? Ішов, важко наступаючи на траву, обличчя мав закостеніле, а за ним котилася маленька грудочка замурзаної дівчинки в яскравозеленій чи то брудній, чи залитій туманом курточці.

Броня побігла й собі через греблю, бо не хотіла йти повз Тосьчину хату, в завулку на неї зирнув високий і гарний чоловік, вона прослизнула повз нього, як вода повз камінь, чоловік усміхнувся, показавши два ряди напрочуд білих зубів; їй лягло на щоки два червоно-цеглисті рум’янці, і ці рум’янці не зникли й тоді, коли йшла через моста, де аж надто дув той-таки вологий вітер - він забивав за своєю гульвіською звичкою їй між ноги пальто й спідницю. Повз неї мчали, ревучи й намагаючись обляпати її з усіх придорожніх калюж, вантажівки, і шофери блискотіли в кабінах усмішками; здавалося, вітер розбудив-таки в усіх цих зустрічних чоловіках те, що мав би розбудити давно: оця невелика, тонка постать на мості, оця осяяна двома рум’янцями жінка полум’яніла сьогодні таким чаром, що навіть старий