Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Тобі добре було? - питає Тоська, тулячись до нього: гріє й пестить його, і він розклеплює майже зліплені повіки.
- Угу! - бурмоче, бо тепер найлюбіше, що вчинив би, - поринув би в сині з рожевими хмарами сутінки сну, в погойдування таке, де затишно й солодко. Але до нього все ще тулилося розпечене до жару велике й пухке тіло, рука її лягла йому на груди и плуталась у густій порослі; жінка торкнулася вустами його вуха і раптом захихотіла, засміялась у те вухо.
- А знаєш, хе-хе, - дихала вона йому на щоку, - що та Бронька встругнула?.. Забула тобі сказать, ну, не малахольна вона? Я там про тебе щось сказала, ну, як оце воно бува, а вона «Коли такий, - каже, - невгодний він тобі, - каже, - прожени його. Я його, - каже, - до себе прийму. Понімаєш? Сучка така, дівка стара, в неї там пластинка стальна, нє - ти чув таке? Як тобі це наравиться?
Тоська обурено відкинулася на спину, а Льонька відчув раптом, що в нього задубла спершу одна нога, тоді друга, закоцюб язик, груди його обілляла холодна, хоч і солодка хвиля: хололи йому серце й нутрощі.
- Ти тільки скажи, яка зараза! - говорила Тоська - Хотіла я її за ті маслаки схопить і за порога викинути. Нє, ти подумай: ходить, понімаєш, до людей, телевізора безплатно дивиться, а ще й на чужого чоловіка очі витріща!
Він мовчав, зрештою, на груди йому вже лягло щось тепле й просте, притулилося до обличчя і затуляло повіки. Тоська стуснула чоловіка під бік, і той злякано сів.
- Та не спи ти, соня окаянна! Чи тобі, може, не інтересно? Чи, може, за моєю спиною знюхався з тією клячею?
- Ну, що ти мелеш, що ти мелеш? - сказав він, знову лягаючи і приплющуючись. Але вона знову присунулася до нього, запустила руку між його потилицею й подушкою, налягла грудьми, аж почав він знову помаленьку оживати, залоскотала його солодко й поцілувала в губи.
- А що, Льонь, хіба я не лучча тієї маслакуватої? Ти ж на тих кістках мозолів собі намуляєш. Чи може вже муляв?
- Що це тебе вкусило? - спитав він, не все ще добираючи в тому, що казала жінка - Нічого я з нею не мав і не збираюся мати.
- А чого ж вона захотіла, щоб я тебе прогнала? Чого це так зразу згодилася тебе взяти? Я про тебе погане, а вона - хороше, чого? І так, сучка, хвостом крутить, так уже крутить! Ти мені лучче признайся, Льонь. Ну, вскочив у гречку, помнув трохи ті маслаки - всі ви, чоловіки, такі! Попробував, побачив, шо жінка лучча; - і додому! А шо, не лучча?
Вона знову почала пестити його й цілувати і знову розтривожила його. Він зітхнув і, хоч це траплялося між ними нечасто, вдруге заходився копати ту неозору, неосяжну ниву, вкриту снігом, а коли, вже зовсім зморений, упав навзнак, то його тільки й стало, що пробурмотіти (бо жінка все ще тормосила його й питалася) те, що було найлегше, тільки б дала вона йому спокій - сон уже посадив його на свою гойданицю, хитнув і покотив у простір синій чи білий, із хмарами рожевими, на яких сиділи чорноокі дівчата й трубили, аж щоки їм роздимались, у золоті лискучі труби.
Тоська вже його не чіпала. Вирвала від нього признання - він таки мав із тією хвойдою, з тією задрипою й клячею діло, отож лежала тепер біля хропітливого Льоньки, як чорне, повне смоли, барило, і вигойдувала в собі не менше чорні думки й помисли. Очі її палали в темряві, і вона подумала, що легко могла б під цю хвилю власного чоловіка й задушити.
5Вологий вітер віяв над околицею, над уже голими деревами, скидав на них вільгу, і вони у місячному світлі лисніли, як тушові. На гілках збиралися краплі, падали далі на свіже іще листя, жовте й духмяне; вітер ганяв пружки хвильок на річці, і риба невідь-чого лякалася, спиняючись у зіллі, чи ховалась у кам’яні печери. Навіть вічноголодні щуки позавмирали у прибережному очереті, важко