Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- То як, скажи мені, оті слова твої понімать? - спитала Тоська, повертаючись од телевізора. - Це, може, ти із ним уже й знюхалась?

- Та з ким? - вигукнула вражено Броня.

- А про кого ми говоримо? - насторожено на неї дивлячись, спитала Тоська.

Рипнули двері, й вони обоє здригнулися. В прочілі постав і сперся об одвірок Льонька. Тоська розтулила рота, але миттю опанувала себе.

- А води приніс?

- Мо’ спершу повечеряти даси!..

- Принесеш, то й дам! - сказала, ніби розколола колодку, Тоська - Справ-но, щоб не кривило йому морду, - хитнула вона на телевізора.

Льонька підійшов, дикторове обличчя скакнуло й поправилося. Чоловік вийшов, трохи зарізко хряпнувши дверима, а Броня вже надягала пальто й запиналася хусткою. Щоки її палали, і вона навіть рада була, що в кімнаті тільки це мертве світло.

- Куди це спішиш? - Тоська засклила око. - Ми ще, по-моєму, не кончили розговора.

- Дурне ти взяла собі в голову, - печально сказала Броня. - Ні з ким я не знюхувалася й відбивати твого Льоньку не збираюся. Та й не хочу…

- Отак уже й не хочеш? - єхидно мовила Тоська - Шось мені ця сторія не наравиця!

- Дивна ти! - сказала Броня. - То кленеш його, то ревнуєш…

- Клену й ревную, бо мій! - виставила пишні кулі грудей Тоська. - Коли матимеш свого і таке стерво, й сама почнеш клясти й ревнувать. Інакше й хвоста його в дворі не стане.

- То я пішла, - мовила ледь чутно Броня. - Не обіжайся! Якось воно недобре вийшло… дурне я сказала.

- Отож-бо, - буркнула Тоська. - Це вже такі шуточки, шо лучче не нада… І лучче було б, щоб ти на чужих чоловіків не заглядалась.

- Та не заглядалася я! - вже з розпачем сказала Броня. - Це до слова мені впало.

- Хай лучче таке дурне й до язика тобі не прилипає, - мовила трохи понуро Тоська. - Бо щось ти мені вже й підозрительна стала.

- Кинь це, Тось, чого завелася? - кволо оборонилася Броня.

- Знаю, чого завелась, - буркнула Тоська - То таке стерво, ці чоловіки, що тільки дивись.

Броня якось дивно мотнула головою й шмигнула у двері.

- І теє! - гукнула їй услід Тоська. - Щоб я такого від тебе більше не чула!

Броня побачила Льоньку, який тяг воду, - там був ліхтар, і Льонька в рідкому світлі, у старенькому куцому пальті і в кепці здався їй меншим, ніж звичайно. Їй стало соромно отак його розглядати, адже у цій хаті, що за спиною, відбулася така чудна, аж неймовірна розмова! Пішла на другу хвіртку, щоб не здибуватися з ним, щоки їй запалали ще більше, вона аж побігла і ледь не перечепилася через їжака, який надумав у цей мент перескочити через стежку. Вони обоє злякалися: Броня і їжак; Броня вдарила руками об хвіртку, а їжак скулився біля каменюки. Броня горіла між ночі яскравим полум’ям, вологий вітер не мав сили погасити того вогню, гнав на неї густі чорні хвилі, хотів утопити її й поховати, хотів зірвати з неї одежу, щоб залишилася тут перед ним і ніччю гола - він би запліднив її ще таке спрагле тіло. Вітер у цей мент одчував зневагу до чоловіків білого світу, які байдуже проходять мимо такого високого вогню, горнучись у пальта і притупуючи благенькими туфлями, через це він і рвонув на ній одягачку і відкинув з колін спідницю, аж присіла вона перелякано, схопившись за ту спідницю двома руками. По тілі її пройшла хвиля ослабу, вичерпаності й кволості; вуста в неї затремтіли, а голова обертом пішла - стала така немічна в цій ночі, перед цим вологим навійлом, безсоромником оцим і блудягою. Дві сльозини викресалися з її очей, і вітер розбризкав їх, кинувши віяльцями на щоки; тоді вона й зрозуміла, що там, у тому домі, який засвітив уже за її спиною вікно і дивився розкресленим на шість шибок оком, нічого особливого не сталося; вона простісінько заснула біля того телевізора, адже показували таку нудоту, і їй приснилася та неймовірна розмова Заспокоїлася від тієї думки й відчинила свою хвіртку. Вітер ударив її в спину і ввігнав у двір; він, здавалося, розсердився не на жарт, бив її вже наввимашки: по спині, по голові й по ногах. Вона заслужила цієї кари, через це й не опиралася, тільки бігла підтюпцем по темній стежці, дрібненьким винуватим крочком і хлипала, наче дитина. Вітер увігнав її в двері, стусонувши у спину і заплеснув за нею стулку. Вона опинилась у холодній вогкій тиші сіней, темній, хоч очі позич, з важким запахом зволоженого вапна, гасу й кислої капусти. Обтерла щоки обома руками, а тоді віддихалася. Хотілося їй скорчитися тут, на підлозі, сціпитися, зажмуритися, хоч навколо й так не проглянеш, і прокоцюбнути цілу ніч; хай би вона, ніч оця й темрява, змила з неї безвинну вину її, і хоч вона навіки залишиться сама, але буде спокійна й тиха і не відатиме відчайного болю, що так немилосердно зараз її стьоба.

Потяглася рукою туди, де був умикач, пальці ковзнули по шарудявій стіні, відчуваючи пучками вклеєні в тиньк піщини; світло спалахнуло так раптово, що Броня аж похитнулася. Зачаїла дихання перед тим, як увійти до кімнати: вчувалися їй легкі, безтілесні кроки, дихання якесь чи, може, шепіт. Але то був тільки кіт, почув господиню і дряпався до неї з хати; їй же здалося, що це