Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Смерд із паличкою і з довжелезними козацькими вусами раптом розправив плечі і сховав ціпка за спину. Вона прослизнула повз старого знову-таки як вода, війнувши синьою хвилею, і старому причулося, що в насурмленому повітрі по-весняному задзвеніла синиця. Чоловік, який зустрівся з нею у завулку, не витримав, вискочив на гору, але спинився: жінка, яка так схвилювала його в цьому тумані, була далеко, і він мимохіть згадав жінку власну і своїх славних пуцвірінчат. Броня не бачила його, але й вона не забула тонкого й гарного обличчя, так само, як усмішок шоферів і несподіваної Смердової молодцюватості. Все це навалилося на неї відразу, ніби вийшла вона з тіні на сонце - гола красуня з уже заплідненим лоном, ось що витворив з нею дивний туманець і вологий вітер, і осінь оця сутінкова з весняними синицями: тож два червінці на щоках і палючі очі її затримали ще одного чоловіка в модному плащі, з довгим волоссям і з надмірно подовженим носом. Вона звела погордливо кирпулю й пішла повз цього пінокистого молодика, як іде жінка певна себе, в якої такі чудові знадності - вона знає, як ними користуватися. Водночас і злякалася власної зухвалості: це як у тій казці про Попелюшку, подумала вона й освітила гарячим позиром ще одного чоловіка, цього разу огрядного й дебелого, але з таким поглядом, що прошив її, бідолаху, ніби шаблюками проколов. І вона знову стала маленька, безпорадна й перелякана, але від того остраху рум’янці її розклалися на дві розкішні підківки, а очі заблищали ще яскравіше; огрядний чоловік пішов, понісши її небуденний образ і красу її на споді свого трохи ожирілого серця - його послала жінка по квашену капусту, а він ніяк не міг її знайти. 7

Саме в той час, коли Броня панічно й схвильовано втекла в місто, хоч не мала там чого робити, - просто побігла з вулиці, від вологого вітру і власної, хай і помолоділої, але ж порожньої хати, так от, саме в той час Тоська вийшла до водогінної колонки і пустила вздовж вулиці печального погляда. Неподалець рипнули двері, й на вулицю випнулась істота у вицвілому халаті й старій болонячій куртці з обірваними кишенями, озута в капці і з квітчастою хустиною на голові. Вона відразу ж укмітила Тоську і її до неї потягло, ніби Тоська була рибалка, а та особа (звали її чи прозивали Магаданша) - рибою. Отож рибалка-Тоська потягла вудочку і вудочка та привела до водогінної колонки рибу-Магаданшу, і ще не встигла Магаданша наблизитись, як Тосьчин рот розтулився і звідти попливли печальні слова, і всі вони були про її Льоньку і про ту капосну Броню, і про те, що та паскуда втерлася в їхній дім, що вона невдячна і зрадлива тварюка, бо безплатно й телевізора в неї, Тоськи, дивилася, що її признався: таки крутив із тією хвойдою шури-мури. Вона, тобто Тоська, йому вибачила, бо чоловіки всі такі, а Броньці не вибачить ніколи: не крутила б вона хвостом, то і його, дурбачелистого, не потягла б. Тоська заплакала великими слізьми, розповідаючи цю печальну історію, а перед нею, як дерев’яна, стояла Магаданша і співчутливо покивувала головою. По тому вони спільно, дружно прокляли всіх потаскух, шльондр і паскудниць, а Магаданша додала неґречне слово й про лоботрясів, повійників і кобелів, тобто про чоловіків. Саме в цей час рипнули неподалік другі двері, й на ґанку виросла ряба Надька, а що ряба Надька була тимчасово з Магаданшею посварена, то не підійшла до кумась, а взяла відро й подалась до колонки. Саме в цей час біля паркану з’явився Олексій, зирнув на вулицю, але побачив мирну картину: теревенять баби, іде по воду ряба Надька, вийшла з двору куца Наталка зі своїм здоровенним псом - Олексій спокійно сховавсь у нетрях городу. В цей час проїхало по вулиці таксі, із нього визирнув поважний Йонта, в зубах у нього стриміла цигарка «Біломорканалу». Ряба Надька забула про воду, зупинилася серед дороги, бо їй смертельно забажалося знати, що таке привіз цього разу той невгамовний хапун Йонта. Другим оком вона так само пильно подивилась у бік Магаданші й Тоськи - вони й досі балакали. Тоді вийшла походкою пави зі свого двору, де жило в п’яти будинках сто пожильців, провізорка, вічна стара діва, гордо пройшла повз жінок, не привітавшись, і повела свої щедрі тілеса в бік двох туалетів, замкнутих на ключа і вельми сморідких. Провізорка вийняла з кишені халата клаптика вати, охайно заткнула нею одну ніздрю й другу і тільки тоді ввійшла в сморідке коло, що твердо опасало туалети; відімкнула двері й сховалася за ними, ніби пропала.

- Нє, ви подумайте, - сказала Магаданші Тоська. - Я йому годжу як болячці, я йому перу, варю, прибираю - цілий день так намотаєшся, що ніг під собою не чуєш; а ще на роботу біжи, а в мене здоров’я вже неважне, а попробуй нагодувати його, ненажерливого, а він оте стерво до хати принадив. І вже вони знюхалися, добра б їм не було, я все в нього, зарази, випитала - воно ж дурне і не журиться, але я цього так не лишу!

- І не лишіть, уважаїма, не лишіть! Я, коли жила в Магадані, то в нас такого бизобразія не було.

- Ну да, а я що кажу! І це такою тихою прикидалася, така скромненька, тьху на твою голову! - чуть-но не каждий день до нас бігала. Нє, не проломити їй голову?

- А проломіть, уважаїма, проломіть! Я коли жила в Магадані… нє шо я кажу… Коли б у мене таке случилося, то я узяла б доброго каменя і по голові, стервуху, по голові! І його, і її…

Ряба Надька стояла посеред дороги з відром, одне око її було повернене в бік Йонтиного двору, бо Йонта й справді щось витягав із таксі, а друге - до водогінної колонки, до якої не зважувалася підійти, бо посварена із Магаданшою.

- Це ви чуєте, тьоть Надь, що я кажу? - спитала від колонки Тоська.