Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

увіч переконалася, що балакали кумасі таки про неї, тож пройшла повз них спокійно і так само спокійно ввійшла у двір, де вітер так само мотав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьовбували із грязюки зерно. Собака знав її і не потрудився вийти з буди, дивився тільки печально й ніби згадував щось. Броня взялася за ручку й натисла на клямку. Заспівали прозоро двері, і вона закоцюбла зі страху: в сінях, проте, було порожньо. Тоді вона рішуче переступила хатнього порога - Льоньки не побачила й тут. Стояла тільки серед хати Тоська в зеленому вузькому для неї платті, розставила ноги, наче під нею хиталася підлога, і лила зелене світло погляду. Броня спинилася несміливо: вицвіла, зичена, суха, безгруда, з ногами надто тонкими і з волоссям, побитим першою сивиною; так, вони різнилися - та пишнотіла, а ця суха, та зелена, а ця жовта Броні знову захотілося повернутися й піти геть, остаточно забувши цю дурну історію. Але вона стояла супроти тієї зеленої й настовбурченої і тільки переминалася з ноги на ногу.

- Можна до тебе? - видихла зрештою.

- Чого ж не можна, заходь, - сказала Тоська не зовсім люб’язно.

- Не знаю, як його й сказать, - несміливо проказала Броня, червоніючи й потуплюючись. - Зустріла оце Людку і такого вона наговорила.

Тоська понуро зирнула на недавню подругу, як великий, зелений, тлустий кіт, відвернулась і підтягши стільця, сіла, заповнюючи сидіння круглими зеленими формами.

- Що ж вона такого наговорила?

- Мені аж казать стидко, - затараторила раптом Броня. - Але нє, думаю, прийду до тебе, хоч воно й неудобно, знаїш, воно так… ну, я не знаю, як це сказать таке… на вулиці почали плести, що стидко мені людям в очі дивитись.

- Що ж вони плетуть? - строго спитала Тоська.

- Та кажуть, ніби я твого Льоньку… Ну, ніби я його в тебе… ну, відбиваю. А в мене такого і в голові нема.

- Так уже й нема, - відвернулася від неї Тоська.

- А таки нема, - згукнула Броня, відчуваючи, що кров приливає їй до обличчя.

- Бач, може б, і я таке подумала, - мовила Тоська і пильно зирнула на Броню. - Але по-моєму, Бронько, це ти в цій-осьо комнаті сама мені сказала що я така і сяка, і що ти його б собі забрала… Може, й забрала б, коли б він пішов, - сказала згорда. - А то не проста вєщ…

- Але ж, Тось, Богом тобі клянусь!.. Не зманювала я його!

Броня подивилася на колишню подругу, вії її затремтіли, затремтіли й губи, і вона в цю хвилину стала така, що Тоська дозволила собі всміхнутися краєчком вуст - суперниця нікчемна.

- Може, й не зманювала, - холодно сказала Тоська - Але теперички, коли люди язиками про те чешуть, а з нічого не чесатимуть, ти б до нас лучче не ходила.

Броня вражено встала Була бліда й перелякана.

- То це ти мене виганяєш з хати?

- Може, й виганяю, - подивилася на вікно Тоська. - Нічого тут ходити й чужих чоловіків зманювати… Права чи винувата, а ти мені до чоловіка баньок не лупи! Може, десь він тебе й помнув трохи - це така в них, у кнурів, поведенція, то це ще не значить, що можеш його зманювать, бігаючи до нас.

У Броні бризкнули з обличчя сльози, вона притьма кинулась у двері.

- Кляча чортова! - люто проказала їй у спину Тоська. - Не такій, як ти, чоловіків зманювать!

Броня вискочила з хвіртки і аж одубіла; просто перед нею стояли ряба Надька, таксистиха, Магаданша, яка вже, мабуть, помирилася з рябою Надькою, і Людка - дивилися на неї на всі очі. Там за спиною раптово рвонув із буди собака і забрехав.

- Чого це ти плачеш, Бронь? - солодко спитала Людка. - Може, з подружкою своєю посварилася?

9

Льонька розминувся з Бронею навмисне. Він вчасно побачив її на вулиці й різко звернув під Просиновську гору. Потім зайшов у кущі й перечекав, поки вона пройде. Ось вона з’явилася в проймі вулиці, й він мав змогу придивитися до неї пильніше. Була струнка і ще молода, принаймні куди принадніша за Тоську, Тоська була карячкувата, а ця довгонога, хоч ноги мала й захуді. Коли Тоська йшла, то ніби котилася, а ця пливла по землі ніби пава. Досі Льонька уваги на Броню і справді не звертав, хіба що одного разу під мухою, коли Броня бігла до Тоськи на баляндраси, він її біля хвіртки прихопив, але вона так його відштовхнула, що він ледве не впав. Потому побачив її червоне, обурене обличчя і добродушно кліпнув повіками.

- Не сердься, Бронь, - пробелькотів. - Я по-сусідському.

- Ще раз зачепиш, - сказала гостро, - Тосі розкажу! - Але Тосці про це розповіла не вона, а він, бо чогось та до нього з цією Бронькою причепилася, чогось нею очі витикала, чогось пащекувала про неї. Окрім того, за кілька хвилин до цього він перестрів Шурку Хаєцького, і той, мигаючи білими повіками і недоречно гигикаючи, сказав йому:

- Тут про тебе, ги-ги, баби ляси точать. Ну, що ти ту Броньку, ги-ги, причавив. Я сам думав, ги-ги, коло неї покрутиться, але боюся старих дів, ги-ги! А вона шо - те?

- Пошов ти! - огризнувся Льонька і рушив, у розмову не вступаючи.