Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Трохи почула, а не пойму, - відповіла ряба Надька, забуваючи про Йонту. - Це шо, отой ваш байстрюк у гречку вліз?
Тоська почала переповідати історію, а внизу біля річки стояв біля своєї хати (власне, хата була не його, а Тосьчина) Льонька. Комин курів димом, тобто він запалив уже й піч; Льонька обмірковував проблему: чи не міг би удруге поснідати. Шіллер вів через галявину коня, йшов накульгуючи; ззаду за конем котилася маленька замурзала грудочка-дівчинка; Льонька сентиментально подумав, що було б не зле, коли подібна грудочка закотилась би і в його подвір’я. Але нива, що її обробляв, родила тільки сухий пісок докорів та вимовлянь, відчував, що глухне в цьому дні і обростає кригою. Подумав мимохіть про село, в якому виріс, - батька не мав, а мати вмерла - був Льонька одинак. Хату свою продав, коли ще в армію забирали, а після війська гроші ті пропив. Тоді й переступив цього порога, і тепер його щодня обсипає сухий, сірий пісок, засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок, а довкола широкий світ, хати зирять вікнами й раду радять, сплетені в небі вузлом димів. Ішло по-недільному вдягнених двоє дівчат, переступали калюжі стрункими, в капроні, ногами, і він задивився на ті ноги, забувши навіть про другого сніданка.
- Ач, на дівчат задивився! - почув знайомий голос і здригнувся. Тоська стояла з відром біля правої ноги, була кругла, як клубок: обличчя, очі, вуха, великі груди й живіт, клуби, стегна - все напрочуд кругле; важкі ноги в обрубках з-під гумових чобіт (він одягав ті обрубки на річку) топтались у рідкій багнючці. Льонька роздивлявся її трохи здивовано й спантеличено, очі мав покірливі, як у теляти, і це примусило Тоську щільніше стиснути вуста і стати до нього ще немилосерднішою.
- Підеш у місто! - наказала вона. - На базарі купиш курям пшениці, заплатиш за електрику і в магазин зайдеш. Купиш хліба, масла, може, буде риба копчона і ще там шо - подивишся… Чув, що оно на вулиці говорять?
- Що ж там говорять? - байдуже спитав.
- А ти не знаєш що? - єхидно відгукнулася Тоська. - Про тебе і твою клячу Броньку.
- А що вони можуть про нас говорити? - зчудовано спитав Льонька.
- А те, що й ти мені казав.
- Я тобі щось казав? - викруглив очі Льонька.
- Оце вже й забув? А вчора, коли ми те… Забув чи придурюєшся?
- Нічого я тобі не казав, - твердю повів Льонька.
- А це вже не бреши! Казав! Казав, що ти з нею терся!
- Тьху на твою голову! - сплюнув Льонька і двигнув убік, щоб від Тоськи втекти.
- Нє, ти мене послухай, - пішла за ним Тоська - Люди дарма плескати язиками не будуть.
- Чи ти здуріла, чи в тебе з голови остання клепка вискочила? - спинився Льонька. - Не мав я з нею нічого.
- А вчора сказав: терся! Я питала, а ти сказав. Так уже й забув?
- Не полшю, щоб таке дурне казав, - буркнув він. - Може, я спать хотів, а ти приставала.
Тоська причіпливо обдивилася чоловіка. Ні, він, здається, й справді нічого з Бронькою не мав, а коли й лапнув її принагідно, то це така поведенція чоловіча. Вона часто заморгала очками, але в ній почала здійматися якась хвиля, щось їй самій до кінця незрозуміле: може, вона трохи й застоялася, може, їй трохи й приостогид оцей вайло, оце байдуже й покірливе створіння - останнім часом він її більше дратувати почав. Чи не тому вона звела на нього строгі очі.
- Ти мені, Льонька, диви! Хоч раз побачу, як трешся коло тієї клячі, шльорки тієї, голову провалю!
Він хмикнув, зирнув поверх її голови, тоді повільно дістав із кишені сигарети «Памир», виловив одну, неквапно запалив і випустив хмарку диму.
- То йти мені в той город, чи не тра? - спитав байдужно.
- Аякже! - мовила Тоська. - Чи знов скажеш: не чув!
Повернулась і попливла, перевалюючись, як качка, у чудних отих обрубках із гумових чобіт, помигуючи литками, обтягнутими, аж розлазилися, простими в гумку панчохами.
Пішов слідцем, бо в голову йому закладено було аж стільки доручень; подумав про карбованця, прихованого від получки, - вип’є десь там у місті пива. Тоська посковзнулася на багнюці й проїхала, ніби хлопчак на ковзанці, роздершись однією ногою вперед, а другою назад. Зирнула на нього, чи не сміється, але він не сміявся, тільки очі відвів. Пристукнула обрубками коло порогу, знову повернулася до чоловіка. Льонька спинився зачудований: такого добродушного обличчя він у неї давно не бачив.
- Дам тобі рубля, - сказала вона. - Можеш випити пива І щоб мені на ту клячу ані дививсь!
Він закліпав безпорадно повіками і мозок його прошила радісна думка: а може, десь і на вино дешеве наскочить. Від цього йому стало зовсім весело, і він аж головою крутнув, водночас і на жінку хитро дивлячись: чи не розгадала вона часом його думок?..
Дивилась, як він відходить: у сірому пальті, чорній старій кепці й негладжених штанях. Повільно переступає ногами, дивиться під ноги, вайлуватий і неповороткий. На споді Тосьчиної душі знову ворухнулося роздратування, але вона пригасила його - на обличчя виповзла напівсаркастична усмішка. Тьхукнула в болото білою, згуслою, як це завжди після балачки буває, слиною й подалася до хати. Тут скинула важкого й довгого халата і напнула плаття - було трохи затісне, але таки вбила себе в
