Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Він же зарплату приносить! - згукнула тихесенько Броня.
- Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..
Льонька складав під повітку дрова: живиця й вологий вітер, смак тютюну в роті; дим рветься тонкою смужкою за плече; між гіллям клена з’явилося холодне, жовте коло - місяць вирвався із хмари. Льонька аж зупинився, задивившись: брати лупили одне одного на тому місяці, але диміло; вітер напав на чоловіка з поліном у руці, роздув вогника цигарки і обсипав попелом обличчя. Льонька вийшов з-під повітки й прислухався до шереху під дубком їжачок почув його й завмер, перетворившись у сіру кудлату грудку. На річці шуміла, падаючи з греблі, вода; гавкав пес куцої Наталки, чорні ковтки били в темряву, наче хто гатив палицею в чорний барабан. Льонька озирнувся на власні вікна: були темні, тільки одне - тьмяно-голубе. Йому раптом захотілося отак піти в ніч, найти таких, як і він, самотніх і поволі пити пиво, чи вино, чи й самогон. Вітер задував вогника між його губів, тьмянів той і розпалювався, покривався кострубатою плівкою попелу, світивсь у щілинах між того попелу, вмирав і знову розпалювався. Їжак дихнув вітру, але тютюнового диму не розпізнав, хіба живицю й пітне тіло десь побіч; обережно перебіг листям, але знову мусив завмерти: перед його носом упав вогкий і погаслий недопалок…
- Коли він тобі такий невгодний, - засміялася тихо Броня, - то чого ти за нього держишся! Прожени його!..
Тоська поверталась до Броні всім тулубом, разом зі стільцем, наче на дзиґлику, поверталася повільно, бо її ударило з несподіванки. Брови її лягли аж біля волосся, очі стали побільшені, рот розтулився - темний як ніч, адже вона повернулася боком до телевізора. Броня завмерла на своєму стільці, наче мишка, на яку ось-ось вискочить і схопить пазурями кіт; здалося їй, що повітря разом із цим телевізором, хата ця під вітром вибухне страшно і покриє її руїнами. Пошкодувала раптом, що бовкнула таку дурницю: після цього чи зможе сюди приходити і чи не доведеться щовечора самітно сидіти у своїй порожній вогкій хаті й слухати обережний поступ вологого вітру на половицях. «Ах, - подумала вона, - завжди мене хтось смикає за язика!»
Та все лишилось як було: мірно сіяв у кімнату синяву телевізор, вітер насідав на шибки й підвивав у комині, тільки звідти, з темного Тосьчиного рота, з тієї отхлані бездонної, виривалися чудні чи ж то сміх, чи плач, чи кудкудахкання. Броня все ще сиділа, мов кригою обтулена, зігнула плечі, втягла голову, адже не зовсім тямила, що так раптом розвеселило її подругу.
- Ото розсмішила мене! - ледве перевела дух Тоська. - Та я з милою душею! Але куди він піде і хто його прийме, ледач отаку жеровиту?
Броня наче висмикнулася з кілка, на якого була насаджена, випрямилася, скільки могла, розгорнула плечики, голова її вийшла з пліч, з’явивши зовсім-таки непотворну шийку, очі заблищали в синьому світлі, що раптом осяяло її обличчя, зняло з нього добрий десяток років - Тоська вдивлялася в те несподівано погарніле обличчя з підозрою й лихим спокоєм, але Броня не зважала на неї - розцвіла раптом у синьому світлі, як нічна квітка.
- А я! - сказала чітко й дзвінко, і це був не її голос. Це був голос ізвідти, з ночі, а може, позичений у тієї надмір стрункої героїні, що недавно так завзято цілувалась і обнімалася з героєм у цій-от коробці.
- Ти-и-и!? - протягла все ще здивована Тоська. - Шо ти собі позволяєш? Нє, шо ти, скажи, собі позволяєш?..
Вимовила останню фразу швидко із захлином, аж пригнулася на стільці, подалась уперед, зависла скособочено до Броні, бо те коротке слово, де є «з» і «ш», було вимовлене не просто так, а вилізло з розхилених вуст, як шипіння, ніби гадюка звідтіля виповзла.
- Та я нічого не позволяю, - сказала наївно Броня. - Сама ж кажеш, що він невгодний тобі, що він сякий-такий! Ну, я й подумала, хіба я всерйоз?
- То ти шуток не понімаєш? - засміялася трохи ніяково Тоська, але очі її продовжували світитися в сутіні загрозливо й напружено. В голові споватіло, забриніли якісь напнуті струнки і перш, ніж у тій ваті зв’язалися видимі вузли, вуста її викинули з себе скоромовкою кілька сухих і кострубатих слів:
- То оце ти в мене така подруга?
- Та нє, я тобі посучуствувать хотіла, - ледве не пошепки видихла Броня, і вони раптом завмерли, прошиваючи одна одну пильними й настороженими поглядами. Броня ще більш витягла шию і звела плечі, а в Тоську наливалася, як вода у дзбан, зневага - завжди легковажила цю стару дівку, адже минуло так багато часу, а ще ніхто не понадився на її звадності; в горлі у Тоськи купчилися, звивалися й рвалися спазми, хотілося їй розреготатись у вічі цій дурепі, бо це ж глум і нахабство принесла ця хирля в її дім; щось у ній зростало, підіймалося знизу, холодило серце, з іншого боку, була ще й досі вражена отим несподіваним Брониним випадом Чи не тому щось у ній з’явилося й розважне: а що коли вони вже знюхались чи починають знюхуватися, а хирля тільки тому й топче до них стежку? Броня сиділа так само випростувана, насталена, змолоділа й гарна, настовбурчена й насторожена.
- Чудачка ти! - сказала Тоська і повернулася до телевізора, в якому вже виднілася перекошена фізіономія диктора - з поважним виглядом та перекошена фізіономія читала останні вісті. Тоська встала і покрутила гвинта: фізіономія перекосилася на другий бік, Тоська покрутила іншого гвинта, і фізіономія сплющилася, роздавшись набіч.
