Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

ледве перебираючи ногами, немов бігун, котрому треба подолати ще сотню кілометрів. За спиною гучно вдарив молот, і сірий чоловічок, навіть сподіваючись того удару, здригнувся. Потрюхикав швидше, хоч насправді йому тільки видавалося, що біжить швидше, зрештою, і від цього йому млоїло в очах; здавалося, ще мить і він звалиться долі під той оглушливий і страшний молот. Але він трюхикав і трюхикав, викидаючи з грудей перепалене повітря, він димів, як димить у цей час ціла долина, дощ сіявся на нього, як із сита, дрібнюсінький і мерехкий, обличчя в нього змокріло від поту й води, він облизував вряди-годи солоні вуста, а за спиною гупав і гупав молот, наче наздоганяв його і грозив, зведений над головою, розтрощити йому карк.

Сірий чоловічок спинився, ловлячи, як риба, ротом повітря. В нього голосно тахкотіло серце й дрібно трусилися руки. Звів обличчя вгору, звідки сіявся дрібний надокучливий дощ і прокляв той момент, коли за приписом лікаря чи за своїм власним, рушив і сьогодні на прогулянку.

7

Вітер у цей час сидів у закапелку. Він добряче нагулявся і мав право передихнути. Йому було затишно й гарно. Бо закапелок, який він обрав між скель, був сухий і теплий, звідси добре було оглядати річку й долину, окрім тою, сюди любили заходити й родичі: Грім та Блискавки. Розмовляли вони про вітер - говорив це Вітер, розмовляли й про Грім - говорив це Грім, а блискавки нахвалитися не могли блискавками. Потім вони розійшлися: Грім та Блискавки спати, а Вітер захотів посидіти на самоті. Тоді він і побачив у долині малу смішну постать, яка, не зважаючи на дощ, махала іграшковим молотом і лупила камінь. Дощ у цю хвилину припинився; з хвіртки вийшла жінка з парасолею, вона рушила, обходячи калюжі, якраз до того дивака. Подивилася на нього з-під парасольки сердито, бо зовсім не похваляла його безрозсудності. «У тебе зовсім нема в голові розуму», - сказала вона і в тому голосі чулося більше ласки, ніж. Чоловік засміявся. Бо в тіні своєї парасольки жінка була чудова, гарними здавалися навіть павутинки довкола її великих, лагідних очей. «Раденький, що дурненький!» - буркнула вона й повернулася, щоб іти назад. «Я зараз кінчу!» - гукнув він їй услід, але вона була сердита й не повернулася. Він підняв над головою молота й кількома ударами добив каменюку.

Тоді відчув і жаль. Була то остання каменюка і для паркану матеріалу досить. Не треба вже бігти щовечора на річку й лупати камінь, не треба буде боротись із сірими, кошлатими чудиськами! Відчув жаль, і в очах у нього народилася сива хмарка.

Диміла в тиші річка, у воді лежали ніким не діткнені камені, тепер їм забезпечено спокій, вони можуть полегшено зітхнути. Зелене волосся їхнє може вільно розвіюватись у течії і до нього вільно можуть збиратися малі рибенята. Покусуватимуть те зілля й жуватимуть, і воно від того гойдатиметься у швиді, зовсім певне свого спокою. В печерах вестимуть розмови ліниві пічкурі, вони оповідатимуть про небезпеки, які чатують їх щокроку, і про те, що останнім часом немає спокою й під камінням. «Окрім того, - скаже найстарший із них, - бруднішає вода і ще невідомо чи ми виживемо!»

Вітер вийшов зі свого закапелка й розімнувся. Від довгого сидіння заніміли йому плечі, й Вітрові раптом захотілося гульнути.

8

Цілу ніч скаженів вітер. Немов зірвався з припону, налітав несамовито на дуби й немилосердно жбурляв сухим дробом крапель у шибки. Цілу ніч ганяв він по місту, зламав кілька акацій та кілька осик і порвав чимало дроту на стовпах.

Сірий чоловічок лежав, увіткнувшись носом об подушку, і не міг заснути. Власне, борсався між сірих, як і він сам, видив і прокидався щоп’ять хвилин. Вітер трусив погано приправленими шибками, перекидав картонні коробки біля магазину і шурхав ними по асфальті…

Сірий чоловічок аж на постелі сів: до вікна притулилася біла постать. Виразно побачив голову, плечі, нічну сорочку - біла постать трусила погано приправленим склом і просилась у хату. Серце в сірого чоловічка впало, він сидів блідий і безмовний, тільки ворушив закляклими вустами. Бо йому згадалися раптом казки про мітичних жінок, котрі ходять від оселі до оселі - жінки-хвороби і жінки-дні. Вони мають кожна зосібна свої промисли, а коли люди чинять переступа, туляться до погано приправлених шибок і просяться в хату.

Сірий чоловічок закричав, від чого підхопилася його дружина. Груба й розколошкана, вона позіхнула так, що на сірого чоловічка повіяло запахом пустки. Витягнув руку, палець його трусився, очі вилізали з очниць, він весь був білий, як полотно, витягував пальця в напрямку вікна, і жінка його, зирнувши туди, ще раз позіхнула. Всунула ноги в капці й заколивалася, велика й могутня, до вікна. Була широка, як дзвін - білий дзвін серед морочної й вітряної ночі, і йому раптом захотілося югнути під ковдру, замотатись і заплющитися. Білий дзвін повільно підпливав до вікна, звівся навшпиньки, показуючи могутні литки - калатало до того дзвона, - і притулився до скла. Сірий чоловічок перевів тимчасом подиха. «Що це?» - спитав він хрипким голосом.

Дзвін уже повертався. Махало внизу калатало, беззвучно лунав удар за ударом - билось у сірого чоловічка серце; вдаряло махало-калатало - білий дзвін простував до нього. «Що це?» - вдруге перепитав він. «В голові тобі замакітрилося, - позіхнув білий дзвін, овіюючи його запахом пустки. - Вітер газету приклеїв!»

Тоді сірий чоловічок засміявся. Від серця йому відвалився тягар, бо жінки-хвороби і жінки-дні знову відійшли у казки, де цікаво блукати тільки дитячому розуму. Насправді все є, як є. Все узвичаєне й просте. І можна спокійно спати.

Сірий чоловічок ліг біля жінки, котра вже посапувала носом і задоволено приплющився. Він хотів спати, а коли заснув, йому