Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

з клешнями біля очей і насторожено зоріли. Вони готові вкусити цю страшну й обридливу ступню, повертають голівками й хапають клешнями чорну лискучу калошу. І їхні клешні до смішного безпомічні, зіслизають і не можуть ущипнути - злякані щипавки кидаються геть, їхні зміїсті тіла вигинаються у воді. Перелякані п’явки намертво вклеюються в камінь, вони відчувають пальці, які торкаються і їх, відриваються і, звиваючись так само, як щипавки, пливуть собі геть. Тільки котрась сердита й відважна хапає беззубим ротом того пальця і смокче, смокче! Але швець на те не зважає, він напружився, як тятива, налягає на каменя, і той подається, а тоді перекидається на спину, здіймаючи мулисті хвилі.

Хлопчаки бігають по березі, вони, як і вчора, метають у воду плесканки і лічать, скільки разів торкнулися ті води. Вони помиляються і сперечаються, вони кричать! Швець віддирає від пальця прирослу п’явку й викидає її у воду. П’явка пливе собі спокійна й задоволена, а на неї звідусіль заздро дивляться безсилі й дурні, хоч так само слизькі, як і вона, слизи.

Сірий чоловічок доходить до греблі. Зупиняється й сідає навприсядки на кам’яному мурованому бар’єрі перед греблею. Через греблю йдуть пляжники: дівчата накинули поверх купальних костюмів халатики, а хлопці тримають одіж під пахвою. Халатики розвіюються позад дівчат барвистими хвилями і сірий чоловічок аж рота роззявив, дивлячись на тих дівчат і на ті халатики. Дівчата переходять по кладці через шлюз і зупиняються. Впираються на руки хлопців і обмивають пісок з ніг. Тоді застібують халатики, а хлопці обмивають ноги й собі. Повільно вдягаються й перемовляються; дівчата вже застебнуті на всі ґудзики, а хлопці одягнені. Вони вже інші й по-іншому розмовляють. Трохи нижче, метрів за п’ятдесят, котить у воді здоровенну каменюку швець. Грає під сонцем вогке тіло, дівчата мимоволі повертають туди гостроносі облущені личка. Ротики їхні круглі, очі, як ґудзики, але це тільки мент. Хлопці вже чіпляють їх, згинаючи руку бубликом - по одній на кожного, йдуть греблею туди, де, присівши навпочіпки, сидить сірий чоловічок. Проходять повз нього, наче то не людина, а камінь, і кожна з цих гостроносих навіть оком на нього не кине. В сірому чоловічку повільно спалюється жовч. Але він незворушний, тільки погляд його горить яскравою міддю. Погляд його жовтий, бо й очі в нього жовті: короткий, але гарячий полиск, до якого немає діла жодній із цих розморених нероб.

Швець тимчасом перепочиває. Камінь уже на березі, мокрий і нещасний. До лоба чудиська приклеїлося зелене пасмо, здається, чудисько дихає, як зловлена риба. Воно - водяник на цьому порожньому березі, й сірому чоловічкові невідь-чому жаль того водяника. Зараз зведеться над ним молот, вдарить і розіб’є, і водяник розсиплеться на голубі шматки. Ніколи вже не лежатиме у воді й не повеліватиме рибами, котрі жили раніше під ним… Але ці думки надто складні для сірого чоловічка, він спльовує: приходить у голову казна-що; через шлюз переходить нова партія дівчат у розстебнутих халатах: барвисті хвилі, які жене бозна-звідки вітер, і сірий чоловічок знову забуває і про чудисько, й про шевця. Він спльовує й починає зорити широко розплющеними очима, як одна за одною, граційно похитуючись і погойдуючи клубами, переходять кладку німфи в халатиках, блискають засмаглою шкірою, м’якою й теплою; за ними тупцюють з одежею під пахвою молодики - всі вони підходять до каменя, на якому миють ноги, і коли перша німфа простягає до води ногу, коли торкається пальцями теплої та слизької води, від галявини долинає звук удару. Німфи завмирають і різко повертають голови: на березі могутня постать, грає м’язами на руках та ногах, над головою здоровенний залізний молот, силань зводиться, рот розтулено - мент, і молот рушиться на чудисько, на той зелений чуб, що швидко висихає на повітрі, на того повелителя, котрий уже ніколи не повеліватиме. Сірий чоловічок також повернений туди, але обличчя кривиться: цей стукіт перервав йому таке солодке споглядання, він бурмоче якесь прокляття і спльовує. Дівчата кидають поглядом на шевця, добрим, ласкавим і спокійним, але в них є свій інтерес - вони щільно застібають халатики.

Каменюка розпадається під молотом, по березі ганяють хлопчаки, метаючи на плесо плесканки, біля хати з’являється жінка в білій хустині, простує до хвіртки, обличчя в неї добродушне й погідне. Береться за хвіртку, хвіртка розхиляється, і жінка ступає на білу стежку.

5

Спершу було парко, потім зірвався вітер і почав шалено насідати на хати й дерева. Швець відчув це ще там, на Мальованці, серед тисячі завулків та вуличок; вітер ганяв по тих вуличках, здіймаючи шалені вихори, і вони стрибали на дорозі перед шевцем, як розбишакуваті хлопці. Підхоплювали куряву і шматки паперу, а тоді стрімголов падали на хати й людей. Вихори мчали по вуличках, скакали через паркани, бігли через зарослі ряскою саджалки й вилітали вгору, до насурмленого неба. Вітер грав на дротах, які гули разом зі стовпами - однотонна й нудна пісня. Над головою змішувалися клубасті хмари, і швець пришвидшив ходу, щоб не потрапити під дощ. Але до кар’єру завернув, тут і досі сидів один із каменярів і цюкав зубилом. Відшліфована каменюка спалахувала синім проблиском, каменяр низько схилявся, наче прочитував ті спалахи. Вітер прискочив і до нього, закрутився біля рук і жбурнув в обличчя сірого, кам’яного пилу. «Пора вже й додому!» - гукнув каменяреві швець, але той не зважив на нього. Швець зазирнув каменяреві через плече і здригнувся: той вибивав на плиті його прізвище…

Коло саджалки у глибині кар’єру не було жодного хлопчака; вітер напинав дерева, вив, немов сказився, і каменяр, нарешті, звів голову. Скинув окуляри: сіре обличчя, біля очей світлі плямки, сірі очі з-під сірої кепки - в цю мить каменяр нагадав шевцеві сірого чоловічка, а може, то він і був. Зирнув на небо, а тоді знову наклав окуляри.

Швець стояв над урвищем, довкола валялися ще не оброблені брили, вихори стрибали по них, як навіжені, ганяючи хвилі кам’яного пилу, і шевцеві вперше стало тут незатишно. Може тому, що тут сидить цей глухий каменяр, такий схожий на сірого чоловічка, а може,