Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

Я підвів погляд.

— Мирон.

— Oh, so funny.

— Вони не рвані. В тому то й справа, що не рвані.

— Really?

— Я придбав їх торік, і вони відразу промокали.

— Prydbav — о-o-o-o-o-o-h!

— Атож, придбав.

— Bad shoes.

— Yes.

— Of course.

Коли все закінчилося, я стояв біля каси, тримаючи в руках шабатуру з ґумаками. Касиркою була, очевидно, сама господиня цього строкатого заїзду. Паволока співчуття, ба навіть чогось на кшталт розчулення приховувала байдужість людини, яка давно вже займалася професійним конвертуванням скороминущих утіх у сякий-такий і все ж надійний прибуток. Залишалося хіба тільки здогадуватися, як доводиться її дівчаткам.

— Шістдесят.

— Прошу.

— Плюс шампанське.

Я сягнув по гаманець, хоча шампанського не замовляв, сприйнявши його за гостинність цього дому. Всяка гостинність мала, одначе, ціну, яку я тепер сплачував.

— Shoe polish?

— Перепрошую?

— Крем для взуття?

Вона подивилася на мене, настоятелька монастиря, куди мене завела негода, підсвічена червоними ліхтарями. Вона опікувалася цією, гм, взуттєвою крамницею, чекаючи на клієнтів — можливо, і не таких, як я, вдячна, утім, за все, що послав Бог чи хто там їх (мене) їй спроваджував.

— Ні, дякую.

— Даремно, — стенула плечима.

Вона видавалася молодшою, ніж була. Її шкіра зберегла щось у собі — якусь незбагненну цноту, яку не псують ні роки, ні професія. Аби підбадьорити її (може, й себе), я сказав:

— У Вас було не найгірше.

— Заходьте ще.

— Неодмінно.

— Така наша професія, — усміхнулась вона, — дарувати нашим клієнтам радість.

«Плюс спустошувати гаманці», — подумав я, а вголос промовив:

— Вам це вдається.

— Якщо Вам сподобалося, заповніть, будь ласка, анкету: що Вас у нас влаштувало, а що можна покращити.

Я не встояв би супроти чару її гостинності, але Господь вчасно напоумив мене. Я ще чув сказані мені навздогін привітно-прощальні «Мерсі» і «You are welcome» — стандартні формули, в яких я вловив однак подмух легкої журби, майже невловної туги, що робило нас із нею душами спорідненішими, ніж передбачено ролями в цьому короткому епізоді вистави, яка тривала.

Переступивши поріг крамниці, я викинув горе-мешти в смітник, що стояв біля входу, і взув ґумаки, всередині яких було сухо й приємно, і навіть тепло і м’яко, бо що я зробив ще, перш ніж покинув взуттярню, так це купив пару теплих вовняних шкарпеток з домішкою нечесаної вовни перуанської лами. Не встиг я вийти на вулицю, як почало випогоджуватися, хмари розсотувалися-розповзалися, танули, мов цукрова вата, лагідно рвалися, наче намоклий туалетний папір, щодо якого не так давно я давав інтерв’ю, з доріг зникали калюжі, швидко сох асфальт, а вже через хвилю у небі сяяло сонце.

Гаразд, втішав я себе, ґумаки стануть мені у пригоді наступного разу, бо не може такого бути, аби не було його, наступного разу. Я зберігатиму їх у коморі, поруч з іншими не потрібними поточної миті речами, знаючи напевне, що колись вони таки знадобляться. Я повернувся, додому було не так уже й далеко; я дивувався, як не бачив цього об’єкта торгівлі раніше, але Господь із ним і Бог йому суддя, та й хто першим пожбурить камінь? Перезувшись у хатні капці, я так і подався з ґумаками у лівій руці до комори.

Комора

Я зітхнув — чого там лише не було: лежало, стояло, висіло. Хоч може, це через спогад про взуттєву крамницю, надто ще свіжий і я не сказав би, що неприємний.

Колесо від велосипеда, яке я знайшов на вулиці. Велосипед поцупили, а колесо так і залишилося, прип’яте ланцюгом до «П»-подібного поручня. Я взяв торбинку з ключами, в якій було всілякого брухту, що опинився там за різних оказій, я перепробував їх усі, жодний не підійшов, тоді я повернувся по кусачки, перекусив метал і звільнив бідолаху, якому було там непереливки, біля того ганебного стовпа, під який зневажливо спльовували, проходячи, гопники. Ось пригляну таким чином деталей, гадав я, складу велосипед, може, навіть мопед і вишиватиму з вітерцем.

Автомобільний двигун, який я приволік з пункту збору металобрухту, викупивши, як викуповують із неволі — можливо, воно генетичне, понадособистісне й загальнонаціональне, це відчуття, ця потреба, інстинкт, вироблений, коли брали в ясир, про що розповідають гнітючі пісні, думи-балади, що їх виспівують, щоб, не забувши, забутися. Хай там як, я тягнув його, волік і котив, штовхав і копав — либонь, веселеньке, як, утім, і жалюгідне видовище; я доплуганив його домів, закотив сходами до підвалу, в кількох місцях їх понадщерблювавши, впхав у комору, після чого два тижні лежав колодою; наступного ранку в мене розколювалася голова і підскочила температура, кілька діб поспіль лихоманило, я багато пив, спав і смалив, цмулив чаї і мікстури, кефіри, вино і пунш, хропів по шістнадцять годин на добу, а коли відчув, що сили вертаються, в невіданні, ніч чи день, я обережно пішов до комори, вклав ключ, який завше лежав під килимком (інструкція для злодіїв, щоб не псували замка і не висаджували дверей), у замкову шпарку, двічі обернув його за годинниковою стрілкою, від чого двері, нагадуючи про мою обіцянку їх змастити, заскреготіли. Праворуч на стіні (продовження інструкції для злодіїв — у турботі про їхні руки-ноги, що вивихуються і ламаються, адже всі ми люди й erare humanum est) вмикач зі сплющеним носом — обернеш на 90°, спалахне світло, обернеш ще раз, воно загасне. Я обернув на 90°, двигун стояв там, де я його залишив, відразу біля входу, на проході, що дедалі вужчав, затиснений з боків і згори речами, котрі потрапили сюди в різний час і за різних оказій, мали розмір і вигляд, походження і призначення, густину, колір і зношеність. Я придивився уважніше, відчинив дерев’яну скриню з інструментами, взяв викрутку й пласкогубці, розкрив металевий кожух, зазирнув досередини — не такий він уже й старий та безнадійний, як здалося на перший погляд; його б добре прочистити і змастити, що я й зробив, після чого склав докупи, скріпив і завів.

Від гуркоту затрясся будинок, посипалися дзбанки й деталі, впала китайська ваза доби дзянь і глиняний горщик епохи дземінь, покотилася куля від маятника фуко; я не зумів його вимкнути, я б не сказав, що був бездіяльний, я пробував підступити до нього, що виявилося не тільки не легко, а й не можливо, я це збагнув, прожогом вискакуючи на коридор, звідки вчасно вибіг надвір —