Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

покійний агроном, що не агроном він, а новітній Бенджамін Франклін, а, можливо, й Франклін Делано Рузвельт, який зробив щось, чому немає пояснення; що зовсім не даремно його не хотіли ховати на цвинтарі, а після похорону тричі кропили осиротілу халабуду; що не такі вже й панічні та забобонні селяни того й навколишніх сіл, якщо світила науки не змогли розлузати таємниці його колосального ефекту, який я побачив на власні очі й благо, що не спізнав на своїй шкірі; що селяни мали рацію, коли, довідавшись, що я забираю чортівську, як вони казали, машину, не тільки не заправили з мене грошей, а ще й дали два лантухи петльованого борошна і рожевеньке порося з руденькими ворсинками, що кувікало, мовби його везли на заріз, я не віз його на заріз, я не уявляв собі, як би я міг його зарізати, Боже створіння; я намагався уявити, як би то мало виглядати, коли б я таки наважився й заходився його різати, я уявив собі, як воно виривається, поранене тупим тесаком, якого я не подбав нагострити, як я ганяюся за ним по коморі (бо де ж би ще? на подвір’ї на очах цілого будинку з його в’їдливими і передінфарктними пенсіонерами? у помешканні, де б опісля довелося перефарбовувати стіни?), намагаючись його зловити, як воно дико й розпачливо квічить, як кров бризкає на одяг та окуляри, що падають додолу і б’ються, — я не уявляв, як би я міг зарізати його, я не уявляю собі, як їх ріжуть, ожирілих від гормонів поросят і метушливих курей, задерикуватих когутів і покірних ягнят.

Я привіз її пізно ввечері, добирався довго і нудно, не ходили потяги і не їздили автобуси, колію розібрали якісь покидьки і здали на брухт, добряче нагрівши руки, дорогу порозгерепували і в єдиного автобуса, переобладнаного для пасажирських перевезень старенького і хиренького легковантажного мерседеса, на півшляху між Великими і Малими Горбовичами гавкнула вісь. Я таки добрався. Я відремонтував і, нарешті, збагнув таємницю. Я зрозумів, що мали на увазі селяни, коли навперебій торочили про прозору трубу, що на мить з’єднала халабуду і небо, в яке, наче ліфтом, возносилася, сяяючи неземним світлом, душа покійного агронома.

Я покрутив прикручену ручку, і між двох металевих штурпачків поповз д’горі вогонь; доповзши до кінця, він не зник і не розчинився, не почав повзти знову знизу, як цього можна було сподіватися; ні — він відірвався і полетів, рвонувши стрімкою стрілою, розкрившись, як розкривається, коли його не втримати, шпагат; він утворив між землею і небом вісь, шугонув угору, пропаливши діру в стелі комори, першого й другого, третього і четвертого, п’ятого й шостого, сьомого й восьмого і дев’ятого поверхів, протнув дах і здійнявся у високость, на мить осяявши її пломінким ореолом, після чого невідь-звідки почали збиратися хмари, так що вже за мить блиснуло, а ще через хвилю покотився грім, вода текла, наче з дірявого відра; я мерщій кинувся нагору, на піддашшя і дах; дякувати Всевишньому, діра була невелика, я залатав її шифером, головне, щоб ніхто нічого не відчув і не збагнув, дір між усіма поверхами я, звичайно, залатати не міг — бодай тому, що далеко не всі вони знаходилися в моїй квартирі, але вони були такими непомітними, що коли в них не потекла б вода, ніхто й не зауважив би; на щастя, ніхто нічого не зауважив, я спостерігав за дірою в себе в підлозі і в стелі, вона повільно звужувалася, доки затягнулася, наче рана, цей феномен вразив мене не менше, ніж усі інші явища, які доводилося спостерігати до того і після, удрузки розбивши моє тодішнє уявлення про живу і неживу матерію, органічне й неорганічне, земне і космічне, минуще і вічне, світле і темне, інь і янь; він спонукав мене шукати пояснень, привівши до ОКУЛЬТНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, зареєстрованої на островах, яких не значилося на жодній географічній, ні політичній мапі, а між академіків і членів-кореспондентів якої числилися всі наші експериментатори над рідним народом, його світочі та очільники, злодії і душогуби, обранці й засранці.

Повідомлення в «Газеті»

Наступного ранку в «Газеті» з’явилося повідомлення.

Вчора увечері внаслідок аномального явища замість прогнозованого леготу лив дощ, спостерігалася блискавка і гуркотів грім. Просимо вибачення в користувачів наших послуг за незручності, яких ми, за всього бажання, не могли спрогнозувати — раз на сторіччя стається непередбачуване, і ми також маємо право на помилку. Залишайтеся з нами. Ми й надалі будемо Вам надійними партнерами.

Ваш гідрометеоцентр.

Комора (продовження)

Старий холодильник. Я притягнув його зі сміттєзвалища, а коли відкрив, звідти вивалився химерний тип, від якого посмерджувало, похмурий і мовчазний, я сказав йому: соррі, старий, мені бракує цього холодильника. Це була модель п’ятдесятих років, за якою я давно полював, — холодильник нагадував незграбного пінґвіна з досконалими обтічними формами.

На сміттєзвалищі було тепло і м’яко, сміття зігрівало само себе, мобілізуючи внутрішній ресурс, про що поет сказав ліричне «гори димлять»; і вони, гори сміття, не лише диміли, а й непомалу чаділи, отруюючи довкілля. Вдома, в коморі, я його ґрунтовно прочистив і довго провітрював, доки повивітрював усе, що в ньому нагромадилося за минуле пів століття, починаючи від здутої бляшанки морських водоростей і закінчуючи ароматом безхатченка, який знайшов у ньому свій, здається, останній на цій непривітній до нього планеті притулок. Я вбудував полички, і відтоді холодильник правив мені за книжкову шафу для розмаїтих раритетів з блошиних ринків, книжкових ярмарків і міжнародних зустрічей. На тих поличках можна було надибати всяке: копію першого атласа світу, де все, що сягало далі за батьківщину географа — якийсь острів у Середземному морі, було населене різноманітними потворами; «Що таке поступ?» Івана Франка і його ж «Коли ще звірі говорили», «Довідник міколога-аматора» і збірник праць Фіделя Кастро, присвячений сільському господарству, «Кама-Сутру у фотографіях для середнього і старшого офіцерського корпусу» тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року видання й укладену Анонімом «Інструкцію з виготовлення вибухівки в домашніх умовах» з позначкою «спецфонд», яка, утім, тепер не мала ніякого значення, три томи Українського радянського енциклопедичного словника й альбомчик такого-собі тепер нікому не відомого Федора Співчука «На радянській полонині» з посередніми й уже підвицвілими буколічними світлинками, висунуту свого часу на здобуття Шевченківської премії — здається, без успіху.

Пляшка визначного професора Володимира Самійловича Теревенченка, якому нещодавно виповнилося сто років і який з цієї нагоди прочитав лекцію «Секрет вічної молодості», апетитно поцмулюючи у перервах, які раз по раз робив, пляшчинку,