Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

степ переходив у пустелю. Зникав каштан і з’являвся кокос. На зміну вовкам і ведмедям, лисицям і борсукам приходили сарни і антилопи, слони й гіпопотами, стояв у хащах лев і булькали у воді крокодили. Хащі вони оминали, у воду не йшли. Вони крокували тротуарами і дорогою, дотримуючись правил вищого руху, в яких не було ні світлофорів, ні ліній, ні білих, ні жовтих, й поодинокий автомобіль, який не мав респекту, ввігнавши в їхню колону, розбивався, мов об бетон. «Festina lente!» — казали вони тоді в один гримотливий голос, від якого мороз повз під шкірою. Вони йшли, і ніхто не скаже, тривало це день чи годину, рік чи два. Вони прийшли. Прийшовши на площу, як стій зупинилися, їхній хвіст підтягнувся, вони ввійшли у простір майдану, мов персонажі у рукавичку і міністри у кабінет. Площа була велика, та не безмежна. Ніхто не знав, де вона починається і закінчується. Її периметр, розсунутий до меж обрію, окреслювали чудернацькі споруди з химородними скульптурами на фасадах і півниками на даху, що кукурікали своїми гидкими металевими голосами. Вони відтіснили чабанів з поросятами, що противно кувікали, поперекидали ятки з овочами і фруктами, повкидали у рот кури-ґриль, що шкварчали, хруснули кістки (не всі вони були без зубів, дехто з них ще мав їх, жовтих і переконливих) і потік по бороді лій, вони змели, що можна було змести, а решта втекло само. Кудкудакали кури й крякали качки, бекали вівці і мукали телята, вони здмухнули цей ярмарок суєти, до дідька й до біса, прогнали торговців і пожбурили їм услід фальшиві важки-терези, і щастя, що тягарці теж були легкі та фальшиві. Дякуючи власним вошиво-фальшивим тягарцям, торгівці відбулися легкими пораненнями і незначними тілесними ушкодженнями. Вони зачистили і розчистили площу, вдалися до маневру, були напрочуд дисципліновані й організовані, знали тактику і стратегію, розсмокталися назад, і їхній кінець опинився у передмісті, на подвір’ї, де кукурікав півень, вони скрутили в’язи останньому півню, що кукурікав, і настала тиша. І здалося, що зараз заграє орган і з’являться янголи. Орган не заграв. Янголи не з’явилися, та з чого б то йому було грати, а їм з’являтися? З’явилася Швейна Машинка. Вона виринула на розчищеній в результаті вдалої антитерористичної операції площі, гарна й велика, як шопка й макет собору, лагідна і спокійна, гнучка, як лань, і лискуча, мов сарна. Елеґантна і бездоганна. Прямували до неї, що бовваніла, наче вівтар у храмі, а храмом були сонце, небо і хмари, повітря й дерева і пташка на гілці. І вони, прочани, стояли у храмі, в дисциплінованій черзі до вівтаря, самі собі священики у ризах і єпітрахилях. Ніхто не тиснув ззаду й не намагався пролізти поза чергою — не спрацьовували ні родинні зв’язки, ні телефонне право, ні блати, ні кумівство, ні кланова солідарність, ні лідерські здібності, ні руки, ні ноги. Бабуську, котра невідь-звідки опинилася біля швейної машинки і, коли її попалили, почала махати пенсійним посвідченням, до того ж старого зразка, з огляду на її вік, чемно витіснили разом із порваними рейтузами, що їх вона тримала в іншій руці, прапор життєвих поразок і перемог, — була вона бідною, та не безрідною, мала кухоньку і кімнатку з дерев’яною підлогою, під якою шаруділи щурі, що в діри, прогризені і прогнилі, вряди-годи світили їхні мордочки, ворушачи допитливими вусиками. Вона мала пенсію і, бодай старе, посвідчення. Вивчивши розмір її утримання, їй навіть дозволили промишляти на смітнику, який за нею закріпили, певний контейнер у певному районі, з якого вона могла о певних годинах визбирувати все, що заманеться, що вважала за потрібне, що було, — її ніхто не контролював, вона мала вільну руку й зелене світло, але більшого їй дозволити не могли. Це «більше» — швейна машина, і нитка в ній дорога і не нескінченна, вони не знають, коли вона скінчиться, не відають, чи вистачить її на них, вони ще не з’ясували, якого вона кольору, зрештою, яка різниця, їм це байдуже, головне, щоб вона була і щоб якнайдовше було до її кінця, так довго, як багато їх у вишнуруваній черзі. Коли задні хвилювалися і сподівалися, передні скидали драні шкарпетки, мало схожі на шкарпетки, сорочки і панчохи, скидали все, що можна було скинути, лише не скидали шуб і кацавайок, підходили, простягали руку або підставляли спину, й машинка жваво шила, виводячи зиґзаґи, зшиваючи навіть те, що зшити було годі, — то була дивна машинка, чарівна машинка, і голка не втомлювалася ходити цілий день, від раннього ранку, коли вони прийшли, і до пізнього вечора, коли покидали, й не було між них невдоволених і обділених, зневажених і обдурених, нитки вистачило, в нитку вклали пожертви, всі без винятку капітали, виділені на соціальні програми, подолання безробіття і профілактику туберкульозу, боротьбу з тероризмом і підтримку вугільної галузі і — о диво — виділеного і вкладеного виявилося досить, і вже навіть коли акція закінчилася, нитка ще продовжувала звисати з вушка голки, і тоді останній із них, з бородою, вибалушеними очима й мішками під ними, підступив, намотав її на руку і шарпнув, що вона відірвалася, вони забрали її з собою, щоб ніхто, крім них, не міг нею скористатися, ні нажитися, самі вони ніколи ні на кому не наживалися, не крали і не приватизовували, не обіцяли і не не виконували, не давали і не брали, наживатися на них означало б остаточне падіння моралі, кризу вартостей і загибель цивілізації, повернення в мезозойську еру, відродження мамонтів і динозаврів, скочування в печери, з яких час повністю ще не стер наївно-ритуальних мальовань їхніх пращурів, одягання у шкуру тигра, який, заки вони його впорали б, не одному з них поскородив би ребра, вони не були солом’яними бичками, аби давати себе потрошити, наживатися на них було б рівнозначно падінню метеорита і запуску штучного супутника, якби хтось посягнув на їхній добробут, вони б стали горою, Джомолунґмою і Кама-Сутрою, вийшли на демонстрацію, тримаючи гасла, тупнули б ногою, одночасно і одностайно, в Горлівці й Гонолюлю, і стався б на Землі землетрус, і зійшла б вона з орбіти, і космічний вітер змів би тих, хто зажадав на них поживитися, і тоді тупнули б ногою вдруге, і Земля повернулася б на свою орбіту, але вже не було б нікого, хто хотів би їх обдерти, мов липку, хто своїми лабетами загрібав би жар, призначений для їх зігрівання, хто позахланився б на святе — їхню карму. Вони