Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

взутими й трохи босими ногами, їм кидали квіти і картопляний салат, недоброзичливці жбурляли тухлі яйця й гнилі помідори, вони збирали з одягу білковий слиз і рештки жовтка й засьорбували із вказівного пальця, ловили помідори і, підкинувши д’горі, вправно ковтали; засьорбнувши й проковтнувши, прямували далі, клацали фотокамери й падали з дерев папараці — їм на голову, звідки вони їх струшували, не припиняючи руху, їх ніщо не змогло би спинити, ні подвійні кордони поліції, ні бетеери; ні застосування сльозогінного газу, ні крапкове бомбардування; ні бурмотіння екстрасенсів, ні сеанси стриптизу і сексу, їх не зупинило би навіть звернення президента, яке пролунало б із замаскованих під пташині гнізда гучномовців, don’t trouble, пане президенте, ваш сніданок охолоне, але до них ніхто не звертався, і вони йшли; президент не знає, що вони є, що є вони, які не платять податків і не роблять видатків, в яких дебет і кредит, тобто, ні того, ні іншого, ні процентної ставки, ні пропитих заощаджень; президент непомалу здивувався б: «Як, ви не маєте акцій? Така багата країна і ви не маєте жодної акції? А де ж ваші приватизаційні сертифікати, гівнюхи?» «Отакої!» — скаже президент. «Де ж ви були, йобані байстрюки, у Велике Розграбування?!» — розлютиться, проте не скаже і не розлютиться, з тієї простої причини, що не здогадується про їхнє існування; його громадські радники і секретні служби не сповістили його про це, він має різні джерела інформації, зокрема й так звані альтернативні, однак у жодному джерелі їх не зазначено; якби президент знав, що вони існують, він звернувся б до них, він би неодмінно до них звернувся, неодмінно і невідкладно, невідкладно і першочергово — так, як звертається до цілого народу, адже вони і були його народом, єдиним і справжнім — іншого він не мав: «До моїх безхатченків».

Звернення президента

Безхатченки!

Я радий, що ви є. Без вас і було б не було. Без вас було б сумно, і світ був би сірий та печальний. Ви — промінці, що осяюють навколишню скруху. Ви — сіль землі, її піт і шмарклі (кров!). Знаю, ваші предки тяжко поневірялися, щоб і вам, їхнім славним нащадкам, поневірялося. Знаю: ви гідні і за вас ніколи не буде соромно.

Безхатченки!

Хто сказав, що ви цапи? Ви — не цапи! Цапи — не ви! Хто смів обізвати вас цапами, той сам цап. Ви — надія й опора. Ви — рушії проґресу й обличчя цивілізації, сумління нації. Вірю: на вас завжди можна покластися. Ви — не словом, а ділом.

Безхатченки!

Можемо!

Після цього залунало мільйоноголосе «Ура!» і «Слава Президентові!», воно обов’язково залунало би, можете бути певні, воно неодмінно залунає, але буде то не зараз і не завтра, станеться воно іншого разу, погідного і щасливого літа, коли цвістимуть дерева і співатимуть птахи, цвістимуть птахи і співатимуть дерева, можливо, це станеться пізніше, але це станеться.

Швейна машинка, або Свято на вулиці Волоцюг (продовження)

Проте до них ніхто не звертався. Мало того, що до них ніхто не звертався, їх ще й утискали, дискримінували й репресували. На державні свята, напередодні самітів і візитів на них полювали, їх виловлювали, мов гицлі дворових псів, щоправда, з них не робили мило і не топили лій, їх не білували й не ґвалтували, лише безцеремонно заштовхували до автобусів і вантажівок, що, переповнені, жалюгідно пиркали, усередині їх було, мов оселедців, що засмерділися в бочці, вони, безквиткові пасажири рейсу спеціального призначення, смерділи — так вони висловлювали протест проти порушення прав людини, свободи пересування і свободи взагалі, позаяк нічого іншого вдіяти не могли; вроджені пацифісти, вони не були готові бити й гамселити, давати відсіч і влаштовувати акції відплати, вони б комашки не скривдили, навіть вош у волоссі й одязі вони не товкли, визнаючи їх право на життя, вони були гуманні й рахманні, й ось їх везли, гуманних і рахманних, які комашки не скривдять і воші не розчавлять, дорогами і путівцями, битим шляхом і шляхом розбитим, військово-грузинською дорогою, автотрасою Париж — Дакар, тунелем попід Ла-Маншем, заради них патрульно-постові служби перекривали рух і зупиняли автомобілі, вони їхали автоколоною, в супроводі блимавок у голові і хвості, і всі, хто їхав назустріч чи був попереду, квапилися на узбіччя, їх везли, наче ядерні відходи, призначені на звалище куди-небудь за Урал, в укриття номер один, туди, де впав тунгуський метеорит, вони були особливим вантажем, на якому стояло ЦІЛКОМ ТАЄМНО; їх везли у невідомому напрямку, вони хотіли в клозет, по-малому і по-великому, показати маленькому чоловічкові світ широкий, звільнившись від надміру рідини, що бовталася на вибоїнах, хотіли пісяти й какати, срати і сцяти, курва мама; їх завезли у ліс, вузькою бетонною дорогою, де годі було б розминутися, однак ніхто не їхав зустрічною смугою, бо не було її, смуги, їх везли на об’єкт S, огороджений парканом і колючим дротом, їх залишили там, у тій пущі-водиці, де жодної живої душі, тільки галявина і барак посередині і брама, через яку їх ввезли і, витрусивши, мов підпеньки з мішка, затраснули, брама скреготливо і реготливо зрипнула і склацнула, і все; там їх залишили самих, знаючи, що доки вони звідти виберуться, мине не день і не два і навіть не тиждень, у чому й полягав розрахунок; насправді їх ніхто не хотів ні згноїти, ні розстріляти, їх всього-на-всього, виконуючи наказ, можливо, лише прохання, до того ж — радше за все — усне, запхали в найдальшу і найнепомітнішу шухляду, на певний потрібний час. Однак зараз їх ніхто не дискримінував і не репресував, свято, заради якого їх репресували й дискримінували, було позаду або попереду, лише не сьогодні, сьогодні було їхнє свято, свято на їхній вулиці, і вони його відзначали; звісно, вони б могли повивозити тих, хто пакував і вивозив їх, проте, мовлено, були мирні й поблажливі, вони дивилися на життя простіше, запросто, щоб удаватися до радикальних дій і до якихось дій поготів; вони не були мстивими, Бог учив прощати, і вони, сини й доньки Божі, брати й сестри, кульбабки й комашки, виконували дану їм заповідь, прощали і не повчали — найчастіше мовчали. Вони йшли, гиготіли пальми й тополі, обнімалися клени і липи обабіч шляху, шепотіли на вухо ясени. Вони рвали кордони й кайдани, вони пошматували би кожного, хто став би їм поперек шляху. Дощ періщив в обличчя, і сонце припікало гузниці. Чорнозем перетворювався на степ, а